Наталія Відющенко приїхала у Смілу з Дружківки, що на Донеччині. У рідному місті працювала психологинею і завідувачкою відділення Служби раннього втручання. Через повномасштабне вторгнення російської армії в Україну та небезпечну ситуацію у рідному місті, родині довелось покинути домівку.
Наталія з дітьми вже рік проживає у Смілі. Сини навчаються онлайн та пристосовуються до нового міста, а жінка намагається надалі розвиватись у професійному плані. Працює у Смілянському центрі соціальних служб та веде курси зі швидкочитання.
Редакції Сміла.City Наталія розповіла детальніше про життя у рідному місті до повномасштабного вторгнення, приїзд до Сміли та пошук себе на новому місці.
Життя до 24 лютого і початок вторгнення
У місті Дружківка жінка працювала завідувачкою відділення "Служби раннього втручання" у Східному центрі комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю Дружківської міської ради. Проект «UNICEF» зробив у центрі ремонт, надали нове сучасне обладнання. Робота стрімко розвивалась: відкривали нові послуги у центрі. Проте одного дня усе змінилось…
Зранку 24 лютого Наталія прокинулась та побачила 30 повідомлень у телефоні: батьки повідомили, що не поведуть дитину на заняття у школу. Дізналась, що ракета влучила в житловий будинок у Дружківці. Одразу зібрали речі у два рюкзаки та пішли до бабусі з дідусем, бо у них був підвал.
Фото: з архіву Наталії Відющенко
Ховались там щоразу, коли чули звуки сирени. Ракети почали прилітати у сусідні міста.
Рідна сестра просила жінку виїхати з дітьми за кордон разом з племінницею, проте Наталія вирішила, що не покине Україну.
«Дні були сірі та страшні. Цілодобово переглядали новини та дивились телевізор. Усередині був страх за дітей та нерозуміння, що робити далі.
Через два тижні ми вирішили піти додому. Під час повітряної тривоги спали в коридорі за правилом двох стін. Потім все ж вирішили виїжджати, бо ситуація ставала дуже незрозумілою. Сусідні міста були під обстрілами, руйнували школи, дитячі садки, лікарні. Ми якраз живемо біля навчальних закладів і поряд з нашим будинком ракета влучила у дитячий садочок, куди ходили наші діти. Також потрапило у будинок поруч», - згадує Наталія.
Евакуація та адаптація на новому місці
Рішення виїжджати з родиною ухвалили на початку квітня. Співробітники Наталії евакуювались із сім’єю на двох автомобілях, в одному з яких знайшлися місця жінці, двом її синам та племінниці. Спочатку доїхали до Дніпра, а вже вранці автобусом вирушили в Черкаси. Із собою взяли лише кішку, по одному рюкзаку та сумку. Наталія із сумом згадує, як важко було збиратись: «Ти не знаєш, як залишати свій дім і чи залишиться він взагалі». Через декілька днів опинилися у Смілі. Тут безкоштовно надали житло знайомі, які перебували за кордоном.
Наталія з синами та племінницею Фото: з архіву Наталії Відющенко
Початкова адаптація дітей пройшла відносно легко. Наталія згадує, що для них це було пригодою. У рідному місті пощастило не чути сильних обстрілів. Діти не бачили того, як зачинялись аптеки, магазини, черги у банкомати.
«Для дітей це була ніби подорож. Хотіли спочатку йти у місцеву школу, проте все ж залишились всі в онлайн-класах зі своїми вчителями, дітьми - і через це їм стало легше, менше хвилювалися. Звісно у дітей соціалізація тут невеличка, бо практично весь час проводимо вдома. Друзів вони собі ще не знайшли», - розповідає психологиня.
Про власну адаптацію до нового місця Наталія каже:
«Чотири місяці я не могла знайти в собі сили зробити найпростіші речі: фарбуватися, одягати красивий одяг тощо. Думали, що це буде місяць-два, що ми тут ненадовго. І це був такий режим очікування».
Наталія з рідними у Смілі Фото: з архіву Наталії Відющенко
Повернення до життя і робота у Смілянському центрі соціальних служб
Саме Смілянський центр соціальних служб повернув жінку до нормального життя. Задовго до 24 лютого вона проходила багато тренінгів, один із яких вела Ольга Рак (фахівчиня зі Сміли). Тож тут зустрілися і почалося знайомство Наталії із Смілянським центром соціальних служб.
Спочатку ходила на різноманітні тренінги, зустрічі. Вони повернули її у сферу, у якій розвивалась у своєму місті. Із цього почалася певна соціалізація та занурення у життя Сміли: з’явились нові знайомства та емоції.
«У травні в мене був день народження, я організувала собі яскраву фотосесію і по-іншому на себе подивилась. Тоді сталося якесь відновлення, я почала оживати, захотіла тут бути і щось робити», - каже жінка.
Фото: з архіву Наталії Відющенко
Наталія запропонувала власні послуги Центру соціальних служб. Разом з директоркою Інгою Гончаренко створили курс з розвитку емоційного інтелекту для старшої та молодшої групи. Це були зустрічі з дітьми двічі на тиждень. Згодом запропонувала проведення курсів зі швидкочитання в рамках проєкту «Спільно», який перебазувався на Черкащину зі східних областей.
«Я маю досвід, сертифікати, працювала в академії у своєму місті і можу вести такі заняття. Підготувала програму, і ці курси мають успіх. Тож зараз я працюю фахівцем із соціальної роботи в Центрі соціальних служб і веду курси зі швидкочитання для молодшої та старшої групи», - каже Наталія.
Жінка працює з місцевими дітьми та з тими, які вимушено приїхали у Смілу. Каже, що малечі цікаво. Їм теж мало спілкування, тож на всі заходи йдуть із задоволенням. Також зазначає про актуальність швидкочитання у наш час, адже ця техніка допомагає дітям розвиватись. Багато охочих записатись на курси, тож деколи доводиться записувати дітей у резерв, щоб взяти наступного разу.
«Швидкочитання - це не тільки про швидкість читання. Ми там розвиваємо дуже багато вправ на логіку, пам'ять, мислення. Робимо вправи з акробатики, читаємо, вивчаємо техніки. Усе також залежить від групи дітей, - розповідає Наталія - Комусь потрібно просто навчитися правильно читати, а старші дітки вивчають техніки із швидкочитання, яких дуже багато. Основні для того, щоб була обробка інформації”.
“Це читання не вголос, а подумки. Вголос ми можемо максимум 300 слів проговорити, а коли читаємо про себе, то від 500 до 800 слів. Це залежить від тренування», - додає фахівчиня про швидкочитання.
Фото: з архіву Наталії Відющенко
У найближчий час планують створити інклюзивну групу для дітей та відкрити набір. Минулий досвід роботи в реабілітації поєднується і тут. Каже, що все заради соціалізацї дітей у середовищі.
Зараз Наталія паралельно ще працює онлайн в академії розвитку інтелекту «Smartum» для дітей від 5 до 16 років. Через те, що багато дітей за кордоном, заняття проводять дистанційно. Збирає групи і веде курси швидкочитання онлайн.
Життя у Смілі та плани на майбутнє
Жінці подобаються люди у Смілі. Розповідає, що родині жодного разу не доводилося стикатися із негативним ставленням інших. Одразу познайомились з сусідами, які допомагали родині, давали овочі та фрукти. Також подобається, що в місті дуже чисто. Відчуває контраст із Дружківкою.
«Можливо, у нас більш тривожна ситуація. Усі були схвильовані і це відчувалось. Також тут гарна природа. У нас більше степи, поля, а тут бачимо красиві ліси, Дніпро, і через це легше дихати навіть. Діти хоч і хочуть додому, але вже звикли тут. Ми почуваємося комфортно.
Дуже багато тут вже наших знайомих, тож нам не самотньо. Люди об’єднуються, і неважливо, з якого міста приїхали: Харків, Херсон, з Донецької чи Луганської областей. Я сприймаю цих людей так, ніби ми з одного міста. У нас спільна проблема: вимушено покинули свої домівки», - каже Наталія Відющенко.
Жінка хоче повернутись додому, проте зараз цього не планує. Ситуація у Дружківці не дуже безпечна. Та й на теперішній роботі працювати комфортно, не хоче зараз її покидати.
Фото: з архіву Наталії Відющенко
«У Смілянському центрі соціальних служб дуже гарний колектив. Вдячні діти та дорослі, які приходять на заняття. Хочеться ділитись і давати більше. Тут є життя, а у Дружківці його немає. Хоч і кажуть, що місто живе», - зазначає Наталія.
Співавторка: Анна Гусар
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
