Юлія Міокова приїхала у Смілу з Лисичанська разом зі своїм чоловіком та двома маленькими синами. Під обстрілами у рідному місті вони прожили майже місяць. Ховались у погребі, діти на вулицю не виходили, а їсти готували навприсядки у будинку.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з Юлією та дізналась детальніше їхню історію.
Життя до 24 лютого
Юлія народилась та виросла у Луганську. Народила дитину і прожила там до 2014 року. Коли почалася війна у 2014 році, старшому сину на той момент було пів року. Чоловік відправив дружину та дитину до своїх батьків у село Чихірово Луганської області. Там теж стріляли, але було не так гучно, як у Луганську. Прожили там до 2020 року. Потім жили у Сєвєродонецьку, а згодом вже переїхали до Лисичанська, купили там будинок і жили спокійно до початку повномасштабної війни.
Юлія у ЛуганськуФото: з особистого архіву жінки
Згадує, як всі читали, що 16 лютого росія нападе на Україну, але на той момент ніхто в це не вірив. Загострення у той період дійсно почалось, тому що були вибухи на прифронтових територіях. Здалеку було чути, як у Тошківці стріляють, але люди навіть подумати не могли, що таке станеться. Обстановка у місті була спокійно і відносно тихо. Узагалі не обговорювали, що буде таке.
Син Юлії у ТошківціФото: з особистого архіву жінки
Початок повномасштабної війни та життя під обстрілами
24 лютого жінка з родиною прокинулись від того, що летіло щось страшне. На початку якийсь час ховались у погребі сусідів, адже він у них був облаштований. Потім вони евакуювались і родина почала облаштовувати свій погріб. У нього глибина 3 метри, часто обвалювалась штукатурка. Чоловік закріпив там стелі, стіни, щоб не завалило. З дощок зробив ліжко і діти з батьками вчотирьох на ньому спали. Так прожили місяць, діти навіть не виходили з погреба.
Спустили туди дрова, воду. На щастя, були запаси їжі: консерви, заморожене м'ясо. Коли почався наступ, чоловік пішов на інший край міста, щоб купити продукти. Юлія згадує, як вилазила з погребу, щоб приготувати їсти. Сиділа на кухні навприсідки, вмикала газову пічку, бо в будинку дуже велике вікно і боялась, що уламки снарядів пролетять скрізь нього. Так готувала їсти, а потім брала швидко каструлю з рушниками і бігла у підвал годувати дітей.
«Ми навіть котел не виключали. Думали, що скоро все закінчиться і буде в хаті тепло, коли ми повернемось. Деякі продукти залишились досі у будинку. Не знаю навіть, що там з ним сталось. На той момент, коли ми сиділи в льоху, у нас були вода, світло і тепло. На іншій стороні міста цього не було. І було досить моторошно, коли іноді заходили в хату і здавалось, що можна жити нормально. Нічого страшного не буде. А потім як вибухне, то бігли швидко в льох і розумієш, що і того тепла не треба. Головне, щоб діти живі були», - каже Юлія.
Жінка розповідає, що дітям пояснила про повномасштабну війну, сказавши, що наші сусіди росіяни напали і хочуть забрати нашу територію. Нічого від них не приховувала, тому що на початку вдома вони бачили новини і чули все. Ховати від них правду сенсу не було.
Син Юлії з домашньою тваринкоюФото: з особистого архіву жінки
Юлія згадує випадки, які найбільше запам’ятались і розповідає, як сиділи з родиною вже ввечері у льоху і летів літак. Чоловік сказав, що зараз скинуть бомбу. І він мав рацію, адже буквально через хвилину скинули авіабомбу. У погребі все затряслося і думали, що завалить штукатуркою.
«Я лягла над дітьми і думаю: «Господи, хай мене спочатку вб’є, щоб я не бачила, як вони загинуть». Другий момент був, коли ми сиділи в місцевих чатах у вайбері. Дивилися, куди що потрапило і що трапилося в місті. Запам’яталося, як одна жінка запитала номер швидкої, бо дитині осколок потрапив у живіт і вона лежить на дорозі. Невідомо, як викликати швидку. Так і не знаю, що трапилося далі з тою дитиною. Це були такі найстрашніші моменти», - згадує героїня нашого інтерв’ю.
Евакуація та життя у Смілі
Юлія з родиною вирішили виїжджати, тому що над їхнім погребом був дерев’яний люк і від повітряної хвилі після вибухів він був розбитий майже у лахміття. Зрозуміли, що ще день-два і над головою нічого вже не буде, коли снаряди літатимуть. Кума жінки жила у Тошківці на той момент і їх вивезли баптисти. Вона дала номер телефону, Юлія зателефонувала їм і наступного дня родину вивезли у Черкаську область.
«Пам’ятаю, як було страшно. Діти трусилися і казали, що не полізуть нагору з погребу. Вони на той момент вже майже місяць сиділи там безвилазно. Я з чоловіком вилазили іноді, а дітей боялись навіть підіймати нагору. Ми йшли і вони боялись дуже. Нам ще пощастило, тому що коли ми їхали, обстрілів сильних не було. А кума наша коли їхали, гради розривались буквально метрів 200 від них. Спочатку нас привезли в Миколаївку, там у баптистів був табір для дітей і вони переоблаштували його для переселенців. Там було дуже добре облаштовано і я вдячна їм за те, що вивезли нас», - каже Юлія.
Юлія з дітьми у СміліФото: з особистого архіву жінки
Потім родині допомогли знайти будинок у Миколаївці. Жили там з сім’єю куми та її сестри. У серпні зрозуміли, що треба шукати іншу оселю. Давали оголошення на Фейсбуці і зателефонувала дівчина, у якої тут є будинок. Запропонувала подивитись і погодилась здавати будинок за низьку плату. Зараз жінка з родиною живуть у цьому будинку.
Розповідає, що в основному сидить з дітьми вдома, бо їх немає з ким залишити. Садочки та школи не працюють. Діти спочатку дуже плакали і казали, що хочуть додому, у садочок, школу. А тепер вже кажуть, що не хочуть, тому що розуміють, що всі їхні друзі теж виїхали і повертатися немає до кого. Зараз вони трохи відійшли.
Юлія у СміліФото: з особистого архіву жінки
Плани на майбутнє
«Лисичанськ відносно цілий. І в мене є надія, що місто звільнять і будинок, можливо, вціліє. Повертатися хочеться і страшно, бо я дуже боюся, що там багато заміновано. У нас приватний будинок, трави багато і ніхто ж не знає, де воно могло впасти. А діти можуть підняти з землі все що завгодно. Якби знати на 100 %, що усе розміновано. Чим займатись зараз не думаю. Ми живемо сьогоднішнім днем і якось думати про майбутнє не дуже вдається», - каже Юлія Міокова.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
