Марина Марущак - мистецтвознавиця з Миколаєва. Закінчила хореографічне та музичне відділення. У рідному місті працювала у Школі олімпійського резерву тренером-хореографом. Жінка приїхала у Смілу разом з мамою та маленьким сином Арсенієм.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з Мариною та дізналась про перебування під обстрілами, евакуацію та нове життя у Смілі.
Життя до повномасштабної війни
Марина полюбляє творчість із самого дитинства. З 5 років займалась танцями, музикою і мріяла бути професійною танцівницею. Коли підросла, почала подорожувати і працювати в театрах у різних країнах як артистка балету, співала у "Jazz Band". За словами жінки, артист балету - це дуже виснажлива робота. Коли у 2014 році в Україні почалась війна, Марина перебувала за кордоном. У той час отримала професійну травму і вирішила повернутись додому. Каже, що за кордоном дуже переживала за батьків, тому вдома почувала себе легше. З часом подолала цей тяжкий період свого життя. Була рада, що повернулась додому і всі рідні живі та здорові. На щастя, у 2014 році події не торкнулись Миколаєва. Після короткої паузи пішла працювати у дитячий садок, а згодом відкрила гурток, де розвивала розмовну англійську мову завдяки хореографії та музиці. Через певний час Марина вийшла заміж, народила дитину і зараз перебуває у декретній відпустці.
Перебування під обстрілами
«Коли почалася війна 24 лютого, це був жах. Миколаїв не був готовий до цього. Усе, що сталося зараз і чому він не окупований, це завдяки правильній тактиці нашого військового командувача, позитиву Кіма, напевно, і нашим людям, які відстояли місто. Наше місто єдине живе зараз без води і дуже прикро, що у новинах недостатньо говорять про Миколаїв, а він дійсно страждає», - зазначає Марина.
Жінка з родиною жила у віддаленому районі міста, тому було проблемою купити дитині продукти або ж інші речі. Часто відключали світло. З перших днів були сильні удари і в будинку навіть тремтіли стіни. Марина розповідає, що мешкає у приватному будинку та ніколи не заходила у власний погреб. Коли почало сильно «гриміти», закидали ракетами, то з дитиною спустились і почали жити у погребі. Там не було нічого облаштовано, тому з чоловіком провели світло у підвал, спускали туди воду. Поставили літні лежаки, спальники, килимки для йоги. І так жили майже два місяці. Температура була мінусова, близько 11 градусів, тому вмикали обігрівач, дитина була в колясці. Як тільки починали притихати обстріли, які були майже кожного дня, родина піднімалась додому, аби трішки поспати та зігрітись. Проте через певний час доводилось знову спускатись у підвал, бо починались обстріли. Каже, що було дуже гучно і це дійсно діє на психіку. Ось так Марина з дитиною провели 2 місяці.
Життя у підваліФото: з особистого архіву жінки
«Одного разу у місце недалеко від нас прилетіла стріла-ракета і дуже низько підлетів літак. Хотіли потрапити в обласну раду. Ми живемо через річку і був надзвичайно потужний вибух. У цей час не було сирени. Син відсипався в перебіжках до підвалу і назад. Його ліжко тоді сильно затрусилось і я почала дуже хвилюватись. Вирішила, що більше залишатись тут небезпечно.
Чоловік вирішив бути у Миколаєві, а я з сином і мамою (вона жила в дуже небезпечному районі, який з перших днів обстрілювали) зібрались виїжджати. Мама довго відмовлялась, але потім сіла і ми поїхали. У той момент були вуличні бої і водій пропонував мені відмінити поїздку, проте я все ж наважилась. Водій якимись городами, без світла довіз нас додому. Це було дуже мужньо насправді», - згадує жінка.
Як виїжджали з міста
Жінка каже, що не знала, як виїхати з міста. Говорили, що легко, але насправді це не так. Одного дня о 5 ранку пішла шукати, чим можна евакуюватися. Зараз транспорт у Миколаєві вже ходить, але тоді його не було. Марина побачила автомобіль Червоного Хреста. До цього вже подавала заявку на евакуацію, але місяць ніхто не відгукувався. І через 2 дні вони сказали виїжджати. Розповідає, що сильно переживала був навіть психологічний бар’єр, тому що казали, що можуть підірвати міст. Це дорога, яка веде на Одесу. Якби її підірвали, то родина не змогла б уже виїхати з міста, тому мали тоді виїжджати. Евакуація була важкою та бентежною. Марину з мамою та дитиною вивезли в Одесу, де люди дуже гарно зустріли.
«Пам’ятаю, коли ми приїхали в Одесу, перше, що здивували це те, що місто рухається, люди ходять. У нас тоді був жах просто, усі в шоці. А там молодь гуляє, магазини працюють. Організація ЮНІСЕФ брала у нас інтерв’ю та опублікували на своєму сайті статтю про нашу історію.
Мені казали, що я ж знаю англійську мову і можу виїхати, але мені було дуже боляче за все, що відбувається. Я вирішила, що не виїду зі своєї держави. Хоча багато була за кордоном, подорожувала, працювала у різних країнах, але не можу виїхати, коли в моїй країні таке горе. Їхати одразу вирішили у Смілу, адже це батьківщина моєї мами. Тут народилися мої дідусь та бабуся, тому у нас було, де зупинитись», - каже Марина.
Нове життя у Смілі
Розповідає, що усе це було складно морально. Арсеній багато часу не міг їсти. До цього не бачив дітей, гойдалки, тому в Смілі просто лягав на майданчику та не вставав. Ходили до психолога, який працював з сином. Була гуртова робота, проте зараз це зупинилось. Жінка шукала роботу, але поки не вдалося нічого знайти. З дитиною допомагає бабуся, проте вона у віці, тому теж доволі складно. Ходили плести сітки в «Січ», доглядала за дітками. Коли є можливість, ідуть туди та допомагають. Марина зазначає, аби відволіктись, з сином також ходять у бібліотеку на заходи.
«Вдячна працівникам за те, що проводять багато цікавих занять, адже школи, садки, школа мистецтв не працюють і дітям немає, що робити. У малечі, особливо з родин переселенців, реально є стрес, який треба знімати. Це можна зробити за допомогою малювання, мистецтва, активної гри. Дітей не можна цього лишати зараз.
Сміла - дійсно гарне місто. Я його люблю і в дитинстві часто тут була. Воно мені подобається більше, ніж Черкаси. Тут чудова річка, ліс. Наше місто все ж пов’язане з морем, тому тут нам трішки холодно. Ми звикли всю осінь купатись, а в Смілі у вересні вже холодно було. У цьому плані ми сумуємо за Миколаєвом. Також у нас трішки інші люди по характеру», - продовжує розповідати жінка.
Марина зазначає, що народилася у російськомовному місті і спілкувалась там завжди російською, але розуміє, що зараз відбувається, і не знає, що ще має статись, аби ми заговорили українською. Дідусь жінки був журналістом і в дитинстві їй казав: «Ти ж українка і маєш говорити державною мовою». Вважає, що це правильне зауваження.
«Ми мали більше любити свою країну, мову, культуру, звичаї. Були недостатньо патріотичними. І це, мені здається, була наша проблема. Думаю, зараз - саме той момент, коли треба казати про себе як націю. Ми недостатньо робили це раніше. Хочеться, щоб люди щось зрозуміли і звісно хочеться вже нашої перемоги і перемоги якоїсь у нашому світогляді та розумінні, що ми маємо стати на інший шлях - порядності, поваги один до одного та самоповаги. Любити свою мову, культуру - це і є самоповага», - ділиться думками Марина.
Як зараз живе Миколаїв
Про рідне місто каже, що зараз там жахлива ситуація. Водопостачання немає. Мешканці носять із собою по 6 пляшок води, тому що пити воду, яку зараз постачають, неможливо. Вона чорна, брудна, солена. У людей висипи від цього. На Миколаїв запускають багато ракет і постійно бомблять місто, хоча там діти та дорослі. Зараз багато людей повертаються, зокрема, через роботу. Миколаїв все ж трішки оживає. Щось навіть працює, але з маленькою дитиною Марина не ризикує їхати, адже каже, що син вже дуже багато пережив.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
