Смілянка Альона Педченко торік вранці 24 лютого прокинулася від гучного звуку вибуху. Кішка, яка спала поряд з нею злякалася, занявкала і кинулася до вікна. Альона з чоловіком Сергієм проживають на мікрорайоні Загребля.
Від їхнього будинку до місця, куди в перший день повномасштабної війни прилетіла російська ракета близько кілометра відстані. За кілька місяців до війни Педченки встановили твердопаливний котел у будинку. Тож перше, що прийшло дівчині в голову, це думка про те, що в котельні зірвався котел. Накинувши на себе верхній одяг дівчина вибігла на вулицю, але в котельні все було гаразд. Звістку про війну першою їй розповіла сусідка, яка в цей час поралася на вулиці.
Як зустріли 24 лютого, чому разом з чоловіком вирішили допомагати військовим Альона поділилася власними спогадами і роздумами зі Сміла.City.
Обдзвонили всіх родичів та згуртувалися з сусідами
Першим, що зробили Педченки після звістки про війну — це заправили паливом автомобіль, закупили необхідні на перший час продукти довготермінового зберігання для себе та батьків у селі, а також зняли готівку з карток. У те, що буде повномасштабна війна Альона не вірила до останнього. Хоча за тиждень до 24 лютого мала розмову із зятем, чоловіком сестри, який пройшов АТО та запевняв, що війна дійсно буде.
«Я за них дуже переживала, адже сестра з братом мешкають у Києві. Зателефонувала їм, а вони звечора надумали провідати маму в Черкаській області. Так і провели там пів року. Дудісь у мене проживає в Київській області в смт. Рокитне. За нього теж переживала, але він нікуди не хотів виїжджати. Сказав, що «…вже 80 років прожив і якщо прилетить, то так і буде». Я до останнього не вірила. Хоча ми як поверталися з Києва напередодні, бачили колону військової техніки, але як і багато людей все одно не думали, що ми дійдемо до воєнного стану», - каже Альона.
Перше, що зробила дівчина 24 лютого — це зателефонувала сестрі, брату, дідусю та найближчим родичам аби з’ясувати подальший план дій кожного. Всі родичі залишалися на місцях і домовилися тримати між собою зв’язок, як і частина сусідів, що мешкають на їхній вулиці й нікуди не виїхали.
«В такі моменти сіяти паніку — це останнє, що можна робити. Потрібно було згуртовуватися із родичами та сусідами аби у будь-якому випадку мати змогу підтримувати один одного», - каже Альона.
Волонтерство: як все починалося
Альона Педченко – випускниця НВК ЗОШ № 3-колегіуму. Юридичну освіту отримала у 2015 році в ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Дівчина 4,5 роки відпрацювала у Державній виконавчій службі у Смілі. За кілька років до повномасштабної війни звільнилася.
«Як почалася війна стало зрозуміло, що кожен повинен щось робити. Якщо ти не йдеш захищати рідну землю, то повинен допомагати в тилу», - каже Альона, яка з чоловіком Сергієм почали допомагати військовим з перших днів повномасштабної війни.
«Волонтерство – це не тільки гроші, а й готовність допомагати фізично: розвантажувати гуманітарку на складі, шити білизну військовим, в’язати шкарпетки, ремонтувати автомобілі, плести сітки чи кікімори, виготовляти окопні свічки, цигарки тощо. З кожними днем охочих допомагати все менше і менше. Якби всі розуміли, що десь хоч трошечки треба бути активнішим і більше допомагати то, мабуть, і війна швидше закінчилася б», - розповідає Альона, яка нині співпрацює з ГО «Сталеві Мурахи-Центр».
Родина Педченків активно співпрацює з волонтером Максимом Калашником та закривають потреби військових на Донецькому напрямку, де зараз дуже критична ситуація. Гуманітарну допомогу через активні бойові дії туди нині довозять одиниці з волонтерів. Альона із Сергієм збирають необхідну гіманітарну допомогу за запитами військових, а Максим Калашник відвозить все безпосередньо на позиції. Він їде до наших захисників незалежно від ситуації на фронті. На його рахунку вже понад 50 поїздок на Донецький напрямок.
Чоловік Альони Сергій ремонтує автомобіль Максима, яким волонтер відвозить допомогу військовим на Схід та в інші регіони.
Фото: з архіву Альони Педченко
«Завдяки волонтерській роботі ми познайомилися з багатьма людьми в різних сферах, такими як Антон Гілявський, волонтери ГО «Сталеві Мурахи- Центр» до яких приєдналися і нині допомагаємо один одному», - продовжує розповідь дівчина.
ГО "Сталеві мурахи - Центр"Фото: з архіву Альони Педченко
Тендітна Альона допомагає розвантажувати гуманітарну допомогу разом з чоловіком, яка надходить до волонтерського складу, розбирає і систематизує її, збирає та формує продуктові набори для військових і переселенців, роздає гуманітарну допомогу, збирає допомогу військовим відповідно до їхніх запитів, знайшла тимчасовий прихисток двом сім'ям переселенців.
Ще Альона виготовляє цигарки, які відправляє військовим, організовує пошив спідньої білизни для них, закуповує продукти першої необхідності: чай, каву, цукор, продукти швидкого приготування, засоби гігієни, а волонтер Максим Калашник все це відвозить на фронт.
Досвід виготовлення цигарок в домашніх умовах у Альони вже був. Раніше вона з братом робили цигарки для батька, а тепер виготовляють їх для військових.
Альона Педченко та волонтер Андрій Іванов Фото: з архіву Альони Педченко
«От деякі волонтери кажуть, що допомагають лише своїм військовим, а у нас всі вони «свої», бо це наші захисники. За них постійно душа болить. Вже зідзвонюєшся з ними як з рідними й переживаєш за кожного, якщо не виходять на зв’язок не зважаючи на те, чи мав ти з ними якісь тісні зв’язки до цього чи ні», - каже Альона.
Перша ґрунтовна допомога військовим, яку Альона організувала як волонтер — це було пошиття кариматів для сидіння. Альона розпочала збір коштів на їх придбання.
«Це був мій перший збір коштів, який провалився з тріском. Збори коштів у мене не йдуть. Мені потрібно так планувати діяльність, вдома так попрацювати, щоб я могла із сімейного бюджету витягнуть ці кошти й покласти. На каримати-сидіння мені потрібно було близько 12 000 тисяч, а зібрала я всього 400 грн. Тоді ми закупили піну, фурнітуру, а швейна компанія «Кентавр» за сприяння смілянина Василя Тілєжкіна відшили ці каримати й ми передали їх військовим», - згадує волонтерка.
Альона та Сергій Педченки разом з Василем Тілєжкіним. Фото: з архіву Альони Педченко
Наступним був запит від артилеристів на нижню білизну. Альона збирала посилки з продуктами для хлопців, а ГО «Сталеві Мурахи – Центр» знайшли для них аптечки та плитоноски. Ці військові потрапили під артобстріл і у них згоріли речі разом з машиною.
«Потрібна була спідня білизна. Я збирала тканину по сусідах. Їм, мабуть, не легко зі мною живеться. А швачки Галина Сулима разом з мамою – це знайомі смілянина, волонтера і керівника ГО «Пошук. Сміла» Андрія Іванова відшили хлопцям білизну. Ми їм ще закупили і відправили сухий душ та продукти», - розповідає Альона.
Зараз найчастіше дівчина отримує запити від військових на страви швидкого приготування, які можна взяти з собою і йти на виконання завдання – це «Мівіна», супи «Гаряча кружка», чай, кава, цукор в стіках, засоби особистої гігієни, сухий душ, рукавиці, пічки для обігріву тощо.
Смаколики для захисниківФото: з архіву Альони Педченко
«До родичів далеко, до Бога високо, а до сусідів – найближче»
На допомогу військовим йде більша частина сімейного бюджету Педченків. Постійно допомагають знайомі та сусіди з якими Альона тримає дружній зв’язок, адже це ті люди, які завжди знаходяться поряд і готові прийти на допомогу.
«Збирати кошти в мене виходить тільки серед добре знайомих мені людей. Зараз коли Максим Калашник приїжджає до нас ремонтувати машину для чергового виїзду, то сусід щоразу дає йому гроші на солярку. В таких випадках я розраховую лише на своїх сусідів. Нас там не багато, але ми дружні. У будь-якому випадку я можу покластися на цих людей», - розповідає Альона.
Допомагають дівчині сусіди Лариса та Віктор Кравченки. Разом з Ларисою вони шукали тканину для пошиття білизни військовим, збирали по сусідах матерію на сітки і кікімори, банки для консервування тушкованки, перепрали та випрасували 400 футболок та постільну білизну для військових, що лікуються в госпіталі тощо.
Коридор будинку Педченків перед поїздкою до військових перетворюється на складФото: з архіву Альони Педченко
«При відсутності світла ми з Ларисою за п’ять днів випрали та перегладили 400 футболок хлопцям на госпіталь та комплекти постільної білизни. Всю роботу робили в проміжках коли було світло або вночі. Лариса вставала о 4-й, щоб все перегладить, а Максим Калашник всі речі відвіз на госпіталь. Я б сама фізично з усім цим не справилася», - розповідає Альона.
Шкарпетки для військовихФото: з архіву Альони Педченко
Так само дівчині допомагає старший брат. Він працює в автомагазині, замовляє автозапчастини, сам їх оплачує і віддає для ремонту авто, що везе допомогу військовим.
Будемо допомагати ЗСУ, щоб самим не стати переселенцями
В той же день, 24 лютого, з вулиці де мешкає Альона почали виїжджати сусіди у більш безпечні регіони чи за кордон, Альона із Сергієм залишилися у Смілі.
«Я на даному етапі хочу допомагати саме ЗСУ. Їм зараз найтяжче. Тому ми прийняли сімейне рішення, що будемо допомагати військовим, щоб надалі самим не стати переселенцями», — каже волонтерка.
Дівчина впевнена в тому, що для швидшого закінчення війни громадяни повинні об’єднатися і кожен має вносити свою лепту у Перемогу.
«Поки люди не об’єднаються, нічого не буде. Більшість покладається на інших, говорять «…хай хтось інший зробить, бо мені за це грошей не платять», але ж почекайте, земля ж під ногами то наша. Чого чи чекаємо від когось, що хтось прийде і за нас щось зробить? Це зараз у нас тут спокійно, але не відомо, що буде далі. Я думаю, що якщо ти не можеш грошима допомагати, то є безліч речей, які ти можеш робити, щоб наблизити перемогу: в’язати шкарпетки, плести сітки, кікімори, крутити цигарки… 95 % з того що ми робимо, робиться за власні кошти. Єдине, що допомагають фінансово сусіди та люди, які мене добре знають, але їх надто мало», - висловлює власну думку Альона.
Що допомагає триматися на плаву
Так на волонтерство в родині Педченків йдуть не тільки кошти із сімейного бюджету, а й їхній вільний час, який можна було б присвячувати сім’ї.
«Сім’я теж має свої потреби. Ніхто не скасовував того, що родина їсти хоче й у кожного є свої потреби та проблеми. Є люди, які кажуть «…та залиш навіщо воно тобі», але я знаю, що поки у мене є фінансові можливості я буду допомагати. А якщо не зможу допомагати фінансово, то працюватиму руками. Той хто хотів допомагати, той допомагає, а хто не хоче, той досі сидить склавши руки. Допомога вся важлива як і фінансова, так і маленька, якої не видно, на перший погляд: це і тканину знайти для пошиття спідньої білизни, і банки принести для консервації тушкованки чи зібрати жерстяні банки для виготовлення окопних свічок і т.п», — ділиться думками Альона.
"Треба насолоджуватися кожною миттю життя", - каже АльонаФото: з архіву Альони Педченко
Волонтерство морально виснажує. Не розкисати дівчині допомагає почуття відповідальності.
«Я ніколи не дозволяю собі розклеюватися в нуль. Від того, що я буду плакати, нікому не стане легше. Згадую свого колегу, який казав, що «якщо ти щось робиш і воно тобі допоможе, то можеш цим займатися, але якщо те, що ти робиш тобі не допомагає, то навіщо воно тобі»? Допомагає розслабитися малювання, хоча зараз я цим не займаюся, бо нема коли. Треба працювати. Волонтерство — це як робота, хоча в кінці місяця зарплати нема, а витрати тільки ростуть», — каже Альона Педченко.
Стимулює Альону до діяльності підтримка та характер чоловіка.
«Сергій останній із тих людей, що скаже «все пропало». Він ніколи не падає духом, завжди мене врівноважує», - каже волонтерка.
Задовго до війни...Фото: з архіву Альони Педченко
Також допомагають їй і підносять дух справи, які вдалося довести до кінця.
«Коли ставиш перед собою завдання, його вдається виконати й ти залишаєшся задоволений результатом, то це найкраща нагорода відчувати, що ти щось зміг і твої справи та клопоти не марні та чогось варті. Тож працюймо і об'єднуймося для Перемоги, а вона обов'язково настане!», - з надією каже Альона.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
