Валерія Іванова - студентка Віденського національного університету факультету політології. Працює в українській суботній школі. Викладає ранній розвиток для дітей 3-5 років. Також має власну академію розвитку та агенцію зі вступу за кордон, які відкрила зі своєю подругою. Проте найбільшою роботою дівчини з початку війни є волонтерство.
Валерія народилась та виросла у Смілі, але вищу освіту здобуває за кордоном. Коли 24 лютого відбулось повномасштабне вторгнення росії в Україну, одразу почала активно волонтерити. Дівчина є головним координатором з питань новоприбулих українців. За цей період допомогла багатьом громадянам нашої держави, які були змушені втекти від війни в Австрію.
Про волонтерську діяльність, цілі на найближче майбутнє та повномасштабну війну Валерія розповіла в інтерв’ю редакції Сміла.City.
- Розкажіть, як ви почали волонтерити?
«Моє волонтерство почалося 24 лютого. Ми зібрались на мітинги і після цього ввечері прийшли дивитись новини біля церкви святої Варвари. Спочатку я хотіла, щоб ми очолювали штаб медіа та висвітлювали все у ЗМІ, адже у мене вже є певний досвід. Проте 25 лютого я прийшла о 6 ранку на збори, де ми думали про гуманітарну допомогу та як оформити її оформити. Прийшли перші люди і я погодилась бути координатором-волонтером з питань новоприбулих.
Почала спілкуватись з людьми, телефонувати в різні готелі. Приїжджали вагітні жінки і я телефонувала в лікарні, домовлялась, почала співпрацювати з посольством. Ми за тиждень зробили гарячу лінію для українців. Було купа готелів, хостелів, які погодились прийняти людей, і у мене з ними були особисті домовленості. Наша команда збільшувалась і ми почали усе краще розробляти».
- А як відкрили склад з одягом для українців?
«До мене підійшов наш координатор по гуманітарній допомозі і запитав, що б я хотіла на 8 березня. Я сказала, що у мене немає новоприбулим українцям, де брати одяг, і дуже хотіла б якесь приміщення. На 8 березня він прийшов, подарував мені ключ і привітав. Сказав, що будемо відкривати склад гуманітарної допомоги. У нас не вірив ніхто. Усі казали, що це неможливо. Навіть приходили державні установи, які займаються роздачею одягу для безпритульних, і вони казали, що за 3 дні відкрити не можна і це мій підлітковий максималізм. Проте ми це зробили і за 3 відкрили склад, який працював десь 2-3 місяці, поки ми не роздали усе».
- Чим для вас є волонтерство?
«Я насправді зараз не уявляю себе ні в якій іншій ролі, окрім волонтерства. Не знаю, як би я сиділа вдома, просто слідкувала за новинами і нічого не робила. Я допомогла іншим людям і так само волонтерство врятувало мене. Я людина, яка приїхала вчитись за кордон, але моєю метою завжди було повернутись в Україну. І це бажання у мене не зникло і зараз стає все сильнішим. Деякі люди можуть подумати, що легко говорити про патріотизм, коли ти в іншій країні. Проте я завжди хотіла отримати якісь певні знання тут і приїхати з ними в Україну. Я вважаю, що наша держава має безмежний потенціал, талановитих, класних і цілеспрямованих людей. Я роблю усе можливе для того, щоб моя країна стала найкращою. Пишаюсь українцями і для мене гордість допомагати їм».
- Ви працюєте, навчаєтесь, активно волонтерите від самого початку війни. Як вам вдається усе це встигати? Що тримає та мотивує у складні моменти, якщо, можливо, з’являється емоційне вигорання?
«Протягом перших 3-х місяців повномасштабної війни було важкувато. Кожного дня не було жодної вільної хвилинки. Я звичайна людина й у всіх можуть бути якісь важкі моменти. Найголовніше лише те, що я бачу перед собою свою найбільшу мету. І в різні моменти, навіть, коли мені дуже важко, це мотивує залишатись на плаву. Найбільше, напевно, мене мотивують люди, тому що я зустрічаю дуже багато людей, особливо з початку війни. Також зазвичай у складних ситуаціях я собі кажу, що все завжди стається на краще. І реально живу по такому принципу. Тобто навіть, якщо якась жахлива ситуація, я можу засмутитись і даю собі певний проміжок часу, щоб прожити це і потім рухаюсь далі. Пізніше я вже сама помічаю, що все сталось на краще».
- Ви сказали, що спілкуєтесь з багатьма українцями від початку волонтерства. Багато людей пережили надзвичайно складні ситуації і кожен має власну історію. Як ви емоційно та морально почуваєте себе, коли слухаєте розповіді українців?
«Так, я кожен день спілкуюсь з українцями. Особливо часто це було на початку війни, на мітингах. Я спілкувалась з людьми з усіх куточків нашої країни та з різних ситуацій.Чула дуже багато всього і саме це насправді змушує рухатись. Звісно, мені було важко, тому що до мене підходили дуже багато українців, яким потрібно було житло, якась допомога. Проте, окрім цього, людям було важливо отримати моральну підтримку. Було важкувато, адже ми з іншими волонтерами близько 2 місяців приходили додому, годину спали і година була на те, щоб сходити в душ і переодягтись. Проте я хочу сказати, що ми усі підтримували один одного. Мені було складно морально розуміти, що зараз моя родина і всі українці переживають дуже багато різних жахливих ситуацій, але мене дуже тримало те, що ми робимо добру справу, допомагаємо своїм і бачимо, що це працює».
- Як для вас почалась повномасштабна війна? Ви прокинулись від дзвінка рідних чи побачили у новинах?
«24 лютого я дуже добре пам’ятаю, тому що 2 місяці після нього я не пам’ятаю зовсім. Я тоді прокинулась о 6:30 ранку, а за українським часом уже було 7:30. Насправді я навчаюсь на політології і питання війни розглядала ще до цього. Своїм батькам говорила ще на Новий рік про це і питала про свого брата. Запитувала, як вони вважають, чи не потрібно йому їхати зі мною, бо ситуація вже була для мене напруженою. Проте я пам’ятаю цитату своєї мами. Вона мені сказала: «Слухай, ну не будуть над Києвом літати ракети». І я потім часто згадувала її слова.
23 лютого я вже не могла спати: відчувала, що ситуація дуже напружується. Наступного дня я прокинулась зранку і почала дивитись в телеграмі новини, побачила, що мої друзі з України вже в Інстаграмі починають публікувати історії. Почала телефонувати відразу своїй мамі. Вони вже ховалися, плакали. Я, мабуть, ніколи ще не чула такий наляканий голос своєї мами. У той день ми з моїми друзями одразу зібрались та пішли на мітинги. Я пам’ятаю, що у мене не було українського прапору, а прапор Нижньої Австрії також синьо-жовтий. І я тоді пішла у найближчий кіоск, купила там прапор, там було справді написано «Україна». Ми почали ходити на мітинги, до 1 ночі тоді сиділи у штабі і думали, що робити далі».
- Як на вас особисто вплинула війна?
«Насправді війна зробила мене сильнішою, мудрішою. Дала мені зрозуміти, що я можу більше, ніж здається. Показала, що ми, українці, не маємо права здаватися. Я почала категоричніше ставитися в певному плані до якихось питань, пов’язаних особливо з Україною. І війна навчила робити якісь вчинки з впевненістю про майбутнє. Я не знаю, чи можу так сказати, але війна навчила мене, що я можу брати відповідальність за дуже багато вчинків, які також можуть вплинути на життя інших людей. І звісно навчила цінувати людей, які поруч».
- Багато українців, у яких тут залишились рідні та друзі, почувають себе за кордоном досить складно морально. Які у вас почуття були і чи думали за цей час приїхати додому?
«Насправді почуття дуже жахливе. З першого дня війни і до теперішнього моменту я жодного разу так і не змогла відчути себе щасливою. Я можу ходити, посміхатись, думати про щось інше, спілкуватись з людьми, знайомитись, але почуття щастя для мене втрачене. Я насправді дуже позитивна людина, але ця війна змінила мене настільки, що я не впізнаю сама себе. Мені щиро хочеться радіти, але я не можу. Морально мені трішки легше, тому що я можу постійно спілкуватись. Розмовляю зі своїми рідними, друзями. Тут зі мною брат і я знаю, що він в безпеці. Приїжджала мама на певний період, але я звикла, що кожні пів року їжджу в Україну. У зв’язку з тим, що я почала працювати волонтером в Австрії, я не можу залишити свій пост ні на один день, тому що у мене багато обов’язків, зустрічей тощо.
У грудні я планую їхати в Україну з братом і вже хочу побачити усіх близьких. Дуже важко, тому що не знаєш, як там. У мене було відчуття, що я постійно хочу в Україну, проте я не можу туди поїхати. Мене запрошували як волонтера забрати дітей з різних частин країни та привезти сюди на реабілітацію, але я просто не могла і ми відправляли окремих волонтерів. Вони привозили і ми вже тут домовлялись про співпрацю з різними лікарнями».
- Які плани на найближче майбутнє у волонтерській діяльності та в особистому житті?
«У найближчому майбутньому хочу вчитися, не відкладати життя, продовжувати працювати, волонтерити, безумовно, виходити на мітинги і говорити про підтримку Україні стільки, скільки це можливо. Я постійно говорю зі своїми одногрупниками, знайомими про це і я бачу, як це працює. Бачу їх підтримку. Планую більше розвиватись і мрію на новий рік поїхати в Україну, побачити близьких».
- А що першим плануєте зробити після перемоги?
«Після перемоги у мене є мрія, яка спланована була насправді давно. Я давно ще про це мріяла. Хочу зі своїми кращими друзями зі школи взяти автомобілі і поїхати в Одесу, у Крим на море, жити в палатках влітку і просто відпочивати».
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
