– Ні, ти тільки уяви собі, ми лиш встигли заїхати в ці Нідерланди, запаркували машину – і одразу штраф! І за що? За паркування на місцях для інвалідів. Так, це порушення, звісно, але як ми мали про це здогадатись, якщо жодного знаку немає?! Точніше, як виявилось, він є, але зовсім маленький, десь на самому початку майданчику… А ми ж звикли, що у Франції вони величезні й завжди помітні. Така-от історія.
Моя подруга Інна переїхала до чоловіка у Францію ще до початку війни. У розмовах нам трапляється порівнювати певні аспекти життя у різних країнах. Ось і цього разу, вийшовши на вулиці Сміли, я допитливо роздивлялась навкруги – а де ж інфраструктура для людей з особливими потребами?
І саме в цей час надходить співзвучне редакційне завдання – добра нагода з’ясувати, як живеться у нашому місті людям з інвалідністю.
Люди
Думаючи до кого звернутись із цим питанням, згадую про свою однокласницю Катю.
Інвалідність вона має з дитинства, а навчались ми разом з 1-го по 11-й клас. Потім шляхи розійшлись, я поїхала до Харкова, а Катя – до Черкас.
В обласному місті вона здобула освіту, вийшла заміж та стала щасливою мамою двох діток. На самому початку війни вони разом виїхали до Польщі, де і мешкають зараз у маленькому містечку.
На моє питання щодо життя у Смілі Катя відповідає так: «Я ніколи не ставилась до себе якось по-особливому. Щоправда, пам’ятаю з дитинства конкурс «Повір у себе!» для дітей з особливими потребами і, що соціальна служба завжди організовувала цікаві зустрічі, екскурсії та свята. Були навіть спортивні змагання, й у них я теж брала участь.
На мою думку, дуже велике значення для людей з інвалідністю має оточення, а особливо в дитинстві. Мені пощастило з однокласниками, ніколи не було глузувань. Багато уваги та підтримки було від першої вчительки. Досі пам'ятаю, як вона допомагала мені долати шкільні сходи. А ось у подальшому, коли прийшов час влаштовуватись на роботу (ред. - Катя за фахом медичний лаборант), то було дуже складно, за спеціальністю не хотіли брати.
В Польщі з роботою краще, вища оплата праці, скорочений робочий день. Люди тут доброзичливі, виховані, співчутливі. Якщо, наприклад, хтось на інвалідному візку, то водій міського транспорту завжди виходить, опускає пандус, допомагає. Загалом, мені тут подобається, хоча я люблю Україну».
Простір
Обладнані для людей з особливими потребами міські простори – європейська норма, на шлях до якої Україна вийшла порівняно нещодавно. Так, ми можемо бачити пандуси, хідники, але вони мають не просто бути, а бути придатними для використання. Та й всередині будівель потрібні ліфти, і багато ще чого для зручності. Бюрократичною мовою це називається «комплексна доступність об’єкту».
А якщо говорити мовою звичайною, то, запитуючи про міську інфраструктуру іншу знайому з інвалідністю, одержую відповідь: «Та мені, власне, немає чого сказати, я вже років вісім у місто не виходжу». Зрозуміло, що одна з причин – відсутність необхідного облаштування.
Більш детально описує місцеву ситуацію Микола Німченко, який живе у Смілі від народження й постійно вимушений змагатись із неприступними пандусами та зламаними ліфтами:
«На жаль, не можу описати змін на краще в інфраструктурі для людей з інвалідністю. Стає хіба що гірше.
Наприклад, щоб доїхати до центру міста на моєму скутері доводиться користуватись автомобільним мостом, а це і незручно через погане дорожнє покриття, і небезпечно, адже рух досить інтенсивний. Було би добре, якби місцева влада, наприклад, зробила реконструкцію пішохідного мосту, що веде від вулиці Орлова до переїзду району “Кут”, щоб люди з інвалідністю могли швидко та безпечно діставатись до центру.
Щодо пандусів, то відповідно до існуючих норм, підприємці їх роблять, але, по-перше, не всі, а, по-друге, не завжди ними реально можна користуватись. Спеціальні місця для паркування пригадую лише біля декількох місцевих супермаркетів. Про зависокі бордюри не варто й говорити, як і про непристосованість міського транспорту до наших потреб. Можливо, зараз виділення коштів на всі необхідні інфраструктурні проєкти й не на часі, але ми ж бачимо, що певні роботи відбуваються, як-от наприклад, облаштування місцевого пляжу, й хотілось би, щоб при їх виконанні враховувались потреби всіх містян.
На мою думку, трохи краща в цьому плані ситуація в Черкасах, тому іноді буває простіше доїхати машиною в обласний центр, ніж змагатись із тим, що маємо тут. Саме тому більшість місцевих людей з інвалідністю залишаються приреченими на життя в чотирьох стінах, особливо ті, хто мешкає в багатоповерхівках, де часто ламаються ліфти».
Життя
А й справді, замислююсь я, не часто доводиться на вулицях міста бачити людей з особливими потребами. Пригадую, як було в Харкові – не набагато більше, якщо врахувати масштаби міста-мільйонера.
В моєму житті увагу до них тоді привертали виступи з університетським Культурним центром в Харківській спеціальній школі № 8. Добре пам’ятаю, як наша шумна родина студентів-фармацевтів вирушала автобусом вітати дітей з Днем Святого Миколая. Наш колектив танцював, вокалісти виконували пісні, ведучі влаштовували конкурси. Концерти були складні, але, разом із тим, на нас чекали найбільш вдячні глядачі, яких тільки можна собі уявити. Діти з інвалідністю – всі дуже різні, але однаково щирі, усміхнені, без тіні заздрості в очах до нас, здорових і занурених у свої буденні проблеми. На зворотному шляху в автобусі завжди панувала задумлива тиша...
Так, люди з особливими потребами – це цілий світ, але не окремий від умовно здорових. Всі ми потребуємо, загалом, одного й того ж. Розуміння, доброго слова, щирої усмішки, а ще – зручної міської інфраструктури, в якій комфортно жити щодня.
Це підтвердить і людина з інвалідністю, і мама з візочком, і бабуся з хворими ногами, і військовий, який повернувся із фронту з пораненням, і людина без скарг на стан здоров’я. Ось що потрібно насамперед, а не співчуття. Адже люди з особливими потребами – сильні, їм доводиться долати багато перешкод, і, якщо певну їх частину можна усунути, то це варто робити.
Галина Григорів
