Смілянка Світлана Апанович евакуювалася зі Сміли до Польщі разом із 15-річним сином Женею та сестрою Вікторією. Сміла.City вона розповіла про свій досвід евакуації та поділилася враженнями про особливості проживання українців у Польщі.
Страх за життя сина став поштовхом до переїзду
Ми виїхали зі Сміли 3 березня евакуаційним потягом. Він був переповненим людьми, котрі тікали від війни. Рішення покинути країну прийшло до нас раптово. Про затяжну війну ніхто не думав, сподівалися що все вирішиться за кілька днів на користь України.
З початку війни ми жили у ще однієї моєї сестри під Смілою. У її будинку в підвалі облаштували сховище, куди під час тривоги спускалися з дітьми. Мій син має ДЦП, йому важко пересуватися без допомоги сторонніх. Саме страх за життя сина став поштовхом до переїзду.
«Спускати дітей у підвал було дуже важко, особливо вночі. Донька сестри не розуміла, чому її посеред ночі будять і тягнуть з теплого ліжечка у вогкий підвал. Дівчинка часто плакала. Женя бачив, як дорослим важко і морально, і фізично…Одного разу він відмовився йти до підвалу. Сказав: «Ви біжіть, а я тут залишуся». Тоді я зрозуміла, що треба вивозити дитину в більш безпечне місце. Ми взяли паспорти, змінну білизну, шкарпетки і в чому були поїхали на вокзал», - розповідає Світлана.
У потязі люди спали на підлозі
У вагоні потягу перебувало 80 людей. І так в кожному… Люди спали на підлозі. Давка була страшенна. Їхали майже без зупинок, без світла та з довжелезними чергами до туалету. Потяг зупинявся кілька раз та простоював по кілька годин невідомо де. Люди у вагоні відключали геолокацію та телефони. Всі були стривожені, стомлені та налякані.
Коли ми приїхали на залізничний вокзал Львова, там працювала гаряча кухня, де можна було поїсти супу, взяти бутерброд, чай, а з собою давали ліки (якщо комусь потрібно). На вокзалі було багато людей на візочках. Волонтери роздавали їжу. Місце для ночівлі шукали по знайомих.
У першій квартирі не захотіли зупинятися через незадовільні умови, а тому звернулися за допомогою до львівського Центру підтримки людей з особливими потребами «Емаус». Волонтери «Емаусу» 6 років тому приїжджали до нас у Смілу, де проводили заняття для батьків та діток, що мають інвалідність. Саме на таких зустрічах ми з ними й познайомилися.
У «Емаусі» нас нагодували, ми помилися. Ночували там кілька ночей, постійно бігали в бомбосховище.
Кордон перетинали добу
Щоб перетнути кордон, потрібно було вистояти в неймовірно довгій черзі. Люди чекали по кілька днів. У дорозі Женя застудився. У нього піднялася висока температура. Тож довелося ще й лікуватися.
Не дивлячись на те, що Женя і я маємо інвалідність, пропускати без черги нас ніхто не хотів. У однієї жіночки з черги закінчилося молоко для дитини. Моя сестра віддала їй молоко, яке нам дали волонтери. Таким чином ми просунулись трішки вперед.
Перетнули кордон 7 березня. Всю дорогу нам допомагали дівчата-волонтери з «Емаусу». Так ми дісталися Кракова, де зупинилися на добу, а далі поїхали до Познані, де нас прихистила сім’я поляків (вони мешкають за 70 км від самого міста). У них ми жили 60 днів безкоштовно. Женя пішов до школи навіть без документів, бо в мене окрім двох паспортів – мого і сина - та посвідчення про інвалідність не було нічого.
Робота, медицина…Тут все по-іншому
Трохи пізніше до нас зі Сміли приїхав мій чоловік, з яким я проживаю у громадянському шлюбі. Він виховує трьох неповнолітніх дітей, тому не мав проблем з перетином кордону. Нині ми разом винаймаємо будинок на 80 м² поблизу Гнєзно за 50 км від Познані. Мій чоловік відразу влаштувався на роботу. Працює також і його 16-річний син за офіційною згодою батька, як того вимагають у Польщі. На роботу влаштувалася і сестра, а я працюю на пів ставки за 1 400 злотих в місяць.
Все, що може заробити українець у Польщі — це мінімальна зарплата. Оформляти статус біженців ми не захотіли, адже біженець відповідно до польського законодавства не має змоги працювати. Біженці живуть у спортзалах, а я так не хочу.
З усіх допомог я оформила тільки допомогу на дитину до 18 років, яка доступна як полякам, так і українцям. Це 500 злотих у місяць. Також всім дітям до школи щороку дають одноразову грошову допомогу, щоб батьки купили їм все необхідне для навчання.
Не оформляли ми і допомогу по інвалідності. Щоб її отримати, треба заново проходити лікарську комісію, підтверджувати статус дитини з інвалідністю. Це дуже довгий процес, але оформлення всіх цих документів дасть змогу мені працювати офіційно.
Мій син Женя потребує огляду невролога та реабілітації. З цим у Польщі теж складно. Черги на прийом до лікаря величезні.
Мій брат через знайомих знайшов нам доброчинців, які оплатили двотижневу реабілітацію вартістю 6 000 злотих. Це приблизно 42 000 гривень. Мінімальна зарплата у Польщі не дає можливості заощадити, а ні на реабілітацію, ні на спеціалізоване обладнання. Шкодую, що залишила у Смілі візочок свого сина. З ним йому легше було б пересуватися.
У спілкуванні з поляками українці майже не відчувають труднощів, але тільки тоді, коли співрозмовник говорить не поспішаючи. А от медичні терміни зрозуміти вкрай важко.
Надання гуманітарної допомоги йде на спад
Поляки доброзичливі до переселенців з України. Розміри гуманітарної допомоги спочатку вражали. Нам безкоштовно давали одяг, ліки, продукти харчування, засоби гігієни, солодощі для дітей, іграшки, книги тощо.
Зараз же надання гуманітарної допомоги йде на спад. Нині безкоштовно можна взяти тільки ліки першої необхідності, елементарні речі гігієни та деякі продукти харчування, такі як цукор, сіль, борошно, олію, крупи.
Переселенці після 8 класу можуть продовжити здобувати освіту
Женя цього року закінчує 8-й клас. Навчаються вони до 24 червня включно. Екзамени складають після 8 класу, адже він вважається випускним, як в Україні дев'ятий.
З екзаменів діти здають обов’язково польську, математику та мову на вибір. Екзамени проходять три дні підряд в один час по всій країні. На цей час школа зачиняється і звідти ніхто не може ні вийти, а ні зайти. Двері школи опечатуються і навіть викручується ручка з дверей. На шкільному подвір’ї чергує поліція і швидка. Діти складають екзамени у спортзалі. Після письмової роботи проводять усне опитування. Результати екзаменів будуть 24 червня. Але вступна кампанія проходить вже зараз без очікування результатів екзаменів.
Переселенці на рівні з польськими дітьми після 8 класу можуть продовжити здобувати освіту і професію у ліцеї — це по типу 10-11 класу в Україні; у технікумі чи вступити у навчальний заклад, який у Польщі називають «заводувкою», де ти одночасно можеш працювати і навчатися, здобуваючи і практику, і вивчаючи теорію. Ми ще не вирішили, ким хочемо бути.
У Польщі ти будеш працювати з будь-яким діагнозом
Саме це дарує мені надію, адже всі знають як в Україні, особливо в маленьких містах, важко влаштуватися на роботу людині з інвалідністю. А нині через війну проблеми з працевлаштуванням мають усі, а не тільки певні категорії населення.
У більшості міст Польщі інфраструктура, будівлі, транспорт обладнані так, щоб люди на візках не відчували себе обмеженими. Тут люди з інвалідністю обов’язково мають бути працевлаштованими. В Україні людина на візку має менше можливостей для працевлаштування, тому майбутнє сина я бачила саме закордоном. Але не думала, що буду покидати свою Батьківщину отак…
Звичайно, що я сумую і Женя переживає. Я розумію, що 2-3 роки нам буде дуже тяжко, але ми впораємося. Тільки скоріше б прийшла Перемога! Це сьогодні наше найбільше бажання, бо навіть перебуваючи далеко хвилюєшся за рідних, що залишилися там і змушені ховатися по підвалах та жити під звуки сирен.
