«Ми повинні цінувати те, що маємо. Насамперед близьких. На власному досвіді переконалася, наскільки кожен із нас потребує надійного плеча поряд», - каже Олена Сакутіна. Вона із шахтарського містечка Білозерське на Донеччині.
Нині проживає у Смілі з двома дітьми - 11 річним хлопцем Владом і 3 річною донечкою Дариною. Сміла.City завітали до родини в їх тимчасову квартиру та поспілкувалися з Оленою.
Білозерське - за 100 кілометрів від Донецька. 2014 року біда його оминула, однак у 2022 відносно спокійні та мирні дні скінчилися. Постійні обстріли та вибухи. У місті не було води, світла, опалення.
Олена Сакутіна вдома, в мирному Білозерському
Рішення про евакуацію давалося важко. Страшно було хати в невідомість самій з двома дітьми - чоловік з батьками залишився в Білозерському. Він шахтар із багаторічним досвідом, а працівників місцевої шахти поставили перед вибором: робота у важких воєнних умовах або звільнення. А це тягло за собою безгрошів’я.
Їхати самій було страшно, однак ще страшніше залишатися з дітлахами поблизу лінії вогню.
Знайомі пропонували виїхати за кордон, та Олена відмовилась. Не змогла морально. Запевняє, що жодного разу про це не пошкодувала.
«Абсолютно згодна зі словами Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра»», - гордо декламує Кобзаря.
Спочатку вирішила їхати з сестрою на Закарпаття. Доба у вагоні з купою нажаханого люду. Донечка постійно плакала, повторювала, що хоче додому. Однак вже тодів містечку залишилося відсотків 20 населення – було надто небезпечно.
Олена з сестрою та сином
Півтора місяця жили на заході країни, в хостелі. Два двоярусні ліжка ділили між собою троє дітей та стільки ж дорослих: крім сестри ще дівчина з їхнього міста з сином.
«Син лише місяць походив до школи до початку війни, оскільки раніше довгий час не міг відвідувати заняття через хворобу. Вчителі приходили до нас додому викладати програму, був гарний репетитор, та це і близько не зрівняється зі звичайним навчанням, спілкуванням з однолітками, - розповідає Олена. - Дитина жити почала, ходити до школи, і тут війна… Він не встиг завести близьких друзів, але дуже сумує за школою, хоче спілкуватися з однолітками».
Навесні хлопчику необхідно було терміново зробити останню операцію в Харкові. Однак місто повсякчас бомбардували, довелося їхати в Чернівці. На щастя, все пройшло успішно.
Згодом із сестрою та малечею переїхали до Сміли. А у вересні Олена з дітьми вирішила повернутися в Білозерське.
Олена з донечкою Дариною
«Боязко і тривожно почувалася дорогою. Переслідували моторошні думки - боялася, що лінія фронту швидко наблизиться, - згадує. – У рідному місті було темно, жоден ліхтар не світив. Зачинені магазини та супермаркети, працювали тільки невеликі ятки й одна аптека. Думаю: «Боже, куди я дітей привезла?»
У будинку теж не було ні води, ні електрики. Але ж вдома.
«Зранку вийшла на балкон – так гарно! Але тиждень по тому над нами пролетіла ракета. Було дуже гучно, стіни тряслися. Злякалася за дітей, в нас немає сховища, - розповідає Олена. - Побігла з малими до ванної кімнати, молилася, щоб усе було гаразд».
Вибухи лунали часто. Опалення в деяких районах з’являлося лише раз на тиждень. Температура в приміщенні не підіймалася вище 11 градусів. Захворіла донька.
«Зиму там ми б не пережили, - каже Олена. Йде перевірити, чи не прокинулася молодша.
Тож знову повернулась із малечею до Сміли. Сестра залишилася цього разу на сході. Знову важкий початок розлуки з домом. Сльози, дзвінки коханому. Чоловік відраджував від повернення – треба думати про дітей.
Сталося горе в сестри - на фронті загинув її 24-річний чоловік. Сама вона зараз живе у Дніпрі, який також потерпає від обстрілів.
Розлука з рідними, часті переїзди, страх перед невідомістю впливають на дітей.
«Набагато складніше переживає розлуку з домом донька. Раніше щодня запитувала мене: «Мамо, ми повернемось додому?» Забачивши автобус, цікавилася, чи він не в Білозерське їде, - розповідає про стан дітей. - А синок – справжній чоловік, нічого не боїться! Пам’ятаю, як повернулися в рідне містечко восени, одного разу гучно ракета пролітала повз нас. Ми з донькою дуже злякалися, та й усе місто того дня нажахалося. А син спокійно відреагував, навіть заспокоював нас».
У Смілі лунають тривоги, але діти до них вже адаптувалися.
«Спочатку Дарина щоразу лякалася, плакала, тому я заспокоювала її. Казала, що це грім, - зітхає жінка. - А тепер вона спокійно реагує. Говорить: «О, тривога». Моторошно і сумно від того, як швидко це страхіття стало «звичним» явищем».
Вони вже звикли до Сміли. Місто подобається. Даринка обожнює тутешні дитячі майданчики, магазини, стадіон. Донька поки не відвідує дитячий садочок, а в сина зараз заняття проходять онлайн,оскільки учні та вчителі перебувають в різних куточках світу. До місцевої школи не хоче, йому не так легко заводити нові знайомства. Дуже сподівається чимшвидше знову побачитись із однокласниками вживу в рідному класі.
До щоденних справ Олени, як от прибирання, приготування їжі, догляду за дітками та їхнє навчання, додалися ще волонтерство та самоосвіта.
Вона плете сітки, готує консерви. Вдосконалює українську, навчає дітей історії. Багато читає українських письменників – класиків та сучасних. Обожнює дивитися разом з дітлахами українські фільми. Пізнає українську музику.
«Щаслива, що відкрила для себе неповторний світ української культури, - каже вона. - У школі не дуже любила вивчати мову, але зараз, через стільки років, роблю це із задоволенням».
Коли ми прощалися з Оленою, вона сказала, що дуже сподівається на якнайшвидшу перемогу і повернення до родичів.
Співавторка: Ель Анссарі Маліка Абдельазізівна
