Наталія Кочекан та Денис Лавріщев - хороші знайомі. Вони приїхали у Смілу з Маріуполя. В оточеному місті провели майже місяць. Виживали без води, світла, газу та опалення. В один момент прийняли рішення про евакуацію та зараз проживають у Смілі.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з маріупольцями та дізналась, як для них почалась повномасштабна війна, про життя під постійними обстрілами, евакуацію та рідне місто.
Початок війни
- Які у вас були думки та відчуття всередині протягом декількох тижнів до повномасштабного вторгнення? І як взагалі жило місто цей час до 24 лютого. Чи відчувалась напруга серед жителів?
«Насправді якоїсь сильної напруги не було, тому що ми були в цьому стані постійно з 2014 року. Біля міста постійно щось відбувалось, були присутні військові. І розмови про можливий наступ чи пересування військ вже було для нас щоденною інформацією, на яку ми ніяк не реагували. Ті, хто хотіли виїхати з міста, зробили це. А ті, хто вирішив залишатись, були у своїх домівках і це питання не піднімали просто», - розпочинає розповідь Денис Лавріщев.
- Як для вас почалася повномасштабна війна? Розкажіть детальніше свої історії. Як усе почалося і що ви тоді відчули? Які думки виникли тоді в голові в першу секунду?
«24 лютого мене не було в місті, я був у Карпатах. Ми рано-вранці виїхали в Маріуполь, тому що планували тоді якраз повернутись після відпочинку. Дізнались про все вже в дорозі. Чим ближче наближались до міста, тим менше було палива і тим більші були затори. У Запоріжжі бачили, як іде техніка на південь. Була впевненість у тому, що з містом нічого не трапиться. І навіть страху, мабуть, сильного не було, тому що обстріли вже були, як частина нашого життя. Тобто чути звуки вибухів - це вже було нормально у місті. Це раз в тиждень чи декілька тижнів постійно відбувалось.
Єдине, що було не дуже приємно - це коли вже почали закінчуватись продукти в магазинах та паливо. Причому було нерозуміння в тому плані, що люди брали всього багато на запас. Люди брали і те, що їм не треба було. У ці моменти був трішки дискомфорт. У перші дні я їздив по місту, розвозив продукти, щоб чимось себе зайняти і більш менш розуміти, що відбувається в Маріуполі. Була дуже сильна динаміка. Усе змінювалось кожні пів дня», - розповідає свою історію Денис.
Поїздка в Карпати до 24 лютогоФото: з особистого архіву Дениса
«23 лютого був мій день народження. Ми святкували у вузькому колі, тому що це був будній день. 24 лютого мав бути важкий день на роботі (я працюю заступником директора у школі). Тож ми доволі швидко розійшлись. На світанку я прокинулась від вибухів, розбудила чоловіка. Він сказав мені спати далі, зараз мине.
Дійсно з 2014 року в Маріуполі періодично були вибухи і вони минали, але не цього разу. 24 лютого я залишилась з дітьми вдома, а чоловік пішов на роботу. Було дуже голосно. І в той же день ми облаштували з дітьми коридор - принесли туди ковдри, подушки. Таким чином дотримувались правила двох стін.
Чоловік повернувся з роботи і ми поїхали закупити продукти, тому що ніколи не робили якісь запаси. Тоді у супермаркетах вже були майже порожні полиці, а в банкоматах великі черги та і вони теж були порожні.
Дивом ми змогли заправити автомобіль, відстояли великі черги. У нашому районі була паніка, люди нервували, тому що вибухи не закінчувались дуже довго. Молодший син не розумів, що ми робимо. Йому тоді було 3 роки. А старшому вже 13. Мовчав, слухався, розумів, що щось коїться недобре. Думки були тоді, мабуть, як у 2014 році. Казали, що за 2-3 дні все пройде, відступлять і все буде, як раніше. Ми будемо жити своїм життям», - продовжує Наталія.
- Розкажіть, як ви виживали у Маріуполі?
«На початку березня зникла електроенергія і разом з нею зв'язок. Потім він з’явився годин на шість і ми видихнули, подумали, що все налагоджується. І потім 6 березня зник газ. Це була найвища точка відчаю у моєму житті. Я навіть боявся іти казати родині, що газу немає. Тобто ми втратили єдине джерело виживання - це тепло. І потім це все було як один день, постійно одне й те саме. Ми навіть не знали, який сьогодні день, число. Нам було головне знайти воду, їжу і вижити під час обстрілу.
У таких умовах допомагала триматися, мабуть, наша згуртованість. Наталія з родиною до нас приїжджали. Це була єдина радість, після того, як сиділи тиждень і нікого не бачили. Ми навіть не знали, що з ким відбувається. І ця невідомість дуже лякала Я жив з батьками і до нас ще прийшов брат з дружиною, тесть з тещею. І ми усі були разом», - розповідає Денис.
Прощання з рідним містом
- Як ви виїжджали і як наважилися прийняти таке складне рішення?
«Питання евакуації постійно назрівало. Ми розуміли, що рано чи пізно у нас закінчаться продукти. І все це закінчиться бідою, тому ми були на «низькому старті». Чекали поки випаде якась можливість виїхати чи хоч з'явиться розуміння того, як це зробити. Евакуаційні коридори не працювали.
Одного дня сусід пішов у центр міста, повернувся і сказав, що буде їхати. За пів години зібрався і поїхав. Це стало для мене знаком, що треба виїжджати. Уже, коли виїхали за місто, спіймали зв'язок і почали якось координувати свої дії. У нас була задача мінімум - виїхати з міста», - каже Денис.
У ЗапоріжжіФото: з особистого архіву родини
«Кожного ранку ходили на пошуки дров, води. Бачили, що там був приліт, там зруйновано, палає пожежа. Одного разу ми ідемо і бачимо, як біля райвиконкому копають яму. Спочатку не зрозуміли. Наступного дня там були невеликі гірки землі насипані. І їх було дуже багато: біля кожної багатоповерхівки, на дитячому майданчику. Це ховали людей. Спочатку ще ховали, а потім через обстріли просто накривали ковдрою чи килимом. Потім вже навіть цього не робили.
Ми забрали колегу з родиною, тому що в її районі було дуже небезпечно. Їжі було дуже мало. Снідали оладками замість хліба. Вечеряли супом. Треба було ще з собакою ділитись. Обстріли посилювались і на моїх очах повністю стерли район перед автовокзалом.
Я розуміла, що обстріли наближаються. Вирішальним став той момент, коли ми пішли по воду і зловили зв'язок. Ми зв’язались з Денисом і його родиною. Вони сказали нам їхати, тому що Бердянськ можуть закрити. Вони нам розказали дорогу, ми зі знайомими організувались в колону і 21 числа наважились виїхати.
Було страшно, тому що багато автоколон обстрілювали і вони навіть не встигали виїхати з міста. Ми зробили наліпки на авто і поїхали. Дорогою це складно було назвати. Їхали по руїнах міста. Кожна будівля зруйнована або погоріла. Ледве доїхали до першого блокпоста. У нас було пробите колесо. Біля блокпоста стояла величезна автоколона, але ще більше людей ішли пішки. Вони везли у візках свої речі. І все це на фоні палаючого міста», - згадує Наталія.
Наталія з дітьми в КарпатахФото: з особистого архіву родини
- Як потрапили саме у Смілу? Як тут облаштувались?
«Так склалося, що у нас в Україні родичі живуть лише в Смілі. Тут живе мій дядько. Він сказав, щоб ми не чекали і їхали до нього. Ми відповіли, що залишатимемось вдома, поки все в порядку. І закінчилось це все окупацією.
Коли ми виїжджали, навіть не думали, куди їхати. Знали, що їдемо в Смілу до дядька, а тут вже будемо думати, що робити далі. Ми виїхали із Запоріжжя, зателефонували йому і сказали, щоб чекав, ми живі і їдемо до нього. Він 3 тижні не міг до нас додзвонитись. 17 березня ми вже були у Смілі і з того часу тут живемо.
Потім намагались зв’язатись зі знайомими, пропонували їм їхати сюди і тут далі вже думати, що робити. Зараз я шукаю способи розвинути підприємство. У мене був бізнес в Маріуполі, від якого нічого не залишилось. Зараз шукаю можливості відновити бізнес у Смілі», - каже Денис.
Син та чоловік Наталії у СміліФото: з особистого архіву родини
«Ми спочатку були у Запоріжжі, потім Дніпрі, Смілі, Хмельницькому і в Яремче. Там ми пробули два місяці. Природа лікує. Потім поїхали в Італію до бабусі, вивезли дітей до моря. Чоловік поїхав у Смілу, тому що тут наші найближчі знайомі. А потім вже після Італії повернулись сюди», - продовжує розповідь Наталія.
За чим сумують маріупольці
- Чи є певне місце або ж декілька місць у Маріуполі, за якими ви найбільше сумуєте? Які спогади з ними пов’язані?
«Це Білосарайська коса. Наше місце сили, куди ми їздили в перші теплі дні. Могли на Великдень спокійно туди поїхати. Навіть, коли всі пансіонати були зачинені, ми у знайомих жили в будиночку без опалення, води, але приїжджали на вихідні хоча б просто побути на природі. Це коса, яка знаходиться глибоко в морі, і навколо лише природа», - згадує Денис.
«Маріуполь - це суцільні туристичні локації і назвати конкретне місце складно. Мабуть, стара частина міста біля моря, там, де бруківка. Там пляж, тихо, затишно. У цьому місці була якась своя енергетика», - розповідає про своє місто Наталія.
- Що плануєте робити далі і чи збираєтесь після деокупації міста повернутись туди і допомагати відбудовувати Маріуполь?
«Звісно плануємо повертатись і відбудовувати. Маріуполь в окупації зараз більше схожий, мабуть, на російську колонію. Вони як справжні колонізатори приходять і випалюють все, що можна. У мене великі сумніви, що ми зможемо повернутись в наше місто і від нього там щось залишиться. Читаючи новини, розумієш, що місто з неймовірною швидкістю змінюється не на краще. Питання майбутнього для мене зараз складне і я не знаю, як на нього відповідати. Але повернутись у Маріуполь звісно хочемо. Сьогодні нам є куди повернутись, що подивитись і що забрати», - діляться планами герої нашого інтерв’ю.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
