84-річна Галина Поліщук у шелтері для переселенців, який діє у дитячому садочку в одному з мікрорайонів міста проживає з кінця квітня 2022 року. Жінка Переїхала із містечка Золоте, Сєверодонецького району на Луганщині. У Смілі вона мешкає вже 9 місяць.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з пані Галиною та поговорили про перебування під обстрілами, евакуацію та нове життя у Смілі.
Не думала нікуди їхати, поки Золоте не почали стирати з лиця Землі
Рідне містечко Золоте, де до кінця квітня мешкала пані Галина знаходиться за 5 км від Первомайську, а це вже «лнр». Тут у невеликому шахтарському містечку приблизно на 13 000 жителів пройшла її молодість. 45 років пані Галина пропрацювала акушеркою у місцевому медичному закладі та допомагала з’явитися на світ маленьким мешканцям Золотого. Сама вона родом із Мени, що на Чернігівщині.
У вільний час у шелтері Галина Василівна вишиває та пише вірші.Фото: Сміла.City
Війна на Луганщину прийшла у 2014 році. Періодично вибухи і стрілянину жителі Луганщини чули і бачили всі ці дев’ять років. З початку повномасштабного вторгнення з 24 лютого 2022 року сподівалися що все це не надовго і їхати з рідних домівок нікуди не доведеться. Проте доля розпорядилася по-своєму.
«Не думала нікуди їхати. Думала, що перестріляють як на початку 2014 року і все закінчиться, вляжеться, але про всяк випадок сумка з кравчучкою наповнені речами були напоготові. На Пасху і після неї у місті вже дуже важко було знаходитися. Йшли тяжкі бої. Золоте постійно обстрілювали.
Останні два дні перед евакуацією ночувала у своєї колишньої колеги, яка разом зі мною працювала медсестрою в одній лікарні. Хотіла сходити подивитися чи стоїть мій будинок, адже поряд упав снаряд. Вскочила у першу-ліпшу машину Червоного Хреста. Навіть сумку з речами у квартирі своїй не забрала. Водій не хотів зупинятися, боявся, що не виїдемо. Зі мною була тільки торбинка з ліками. Я заскочила в машину в чому була. Раділа, що врятувалася», - розповідає Галина Василівна про те, як тікала із Золотого.
Прихисток знайшла у Смілі та вдячна людям за гостинність і добро
Будинок Галини Василівни ще стоїть, щоправда хто-знає чи вціліли там вікна, бо на сусідню частину будинку потрапив снаряд. Дах над квартирою теж понівечило. В будинку немає ні світла, ні води, ні газу. З навколишніх будинків там залишилося лише купка людей, які нині живуть в підвалах. Все Золоте розбите та спалене вщент. Міста практично немає, які і багатьох інших міст Луганщини.
Прихисток Галина Василівна знайшла у Смілі, де в одному з дитячих садочків міста облаштували тимчасовий центр проживання для людей, які тікають від війни. У наше місто жіночку привіз пастор однієї зі смілянських церков Іван Вільховий. Кілька днів переселенці з Луганщини жили у нього в дитячому таборі в селі Миколаївка, а потім людей розприділили по тимчасових притулках в Смілі та поза її межами.
Галина Василівна читає власні вірші.Фото: Сміла.City
У вільний час Галина Василівна вишиває ікони бісером або пише вірші. Талант до поезії відкрила в собі ще в молодості. Довгий час, коли працювала, було не до віршування. У 2014 році знову стала писати для себе на чернетку. За весь час перебування у Смілі віршами списала вже півтора зошити.
Посеред землі Черкаської стоїть місто Сміла
Воно зібрало усіх нещасних, біженців із всієї України,
а навкруг краси цієї – сльози й плач кричущий
все цвіте, буяє красно, а серденько плаче…
Такі рядки написала Галина Василівна написала 5 травня за кілька днів по приїзду.
«Черкащина дуже красива, не можна передати словами. Люди тут добрі, гостинні. Є і душ, і гаряча вода. Все прекрасно, але додому хочеться», - каже Галина Василівна, яка з садочку нікуди не поїде, а буде тут чекати закінчення війни.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
