71-річні Лідія та Володимир Колесники ще півтора місяця після повномасштабного вторгнення росії в Україну жили у напівзруйнованому будинку у Попасній. Щоб попити води набирали сніг, їли сухарі, у квартирі було 2 градуси тепла. З Попасної їх вивезли волонтери. Тікали в чому були одягнені та з собою забрали лише документи. В Смілу подружжя пенсіонерів привіз пастор однієї із смілянських церков.
Дім – це не просто квадратні метри, це все, що було нашим життям
У цій війні попасняни Лідія та Володимир Колесники втратили все, включно із житлом, яке все своє життя облаштовували та облагороджували аби воно було справжнім затишним родинним гніздечком.
Їх будинок у Попасній по провулку Стандартному, 6, зруйнувала росія.
Тут у сім'ї Колесників до 24 лютого 2022 року було дві квартири під № 10 та № 11. В одній квартирі мешкала подружня пара, а іншу вже давно вони придбали для сина, який у 2009 році у 24-річному віці помер від раку крові. Пенсіонери планували залишитися жити у однокімнатній квартирі, а двокімнатну хотіли віддати онукові Назару, якому виповнилося 14 років і який є їх найріднішою кровинкою після смерті сина.
Будинок по провулку Стандартний, 6, де мешкала сім'я КолесниківФото: з фотоархіву сім'ї Колесників
Планам 71-річних Лідії та Володимира не судилося здійснитися. Нині їх будинок розбитий і спалений вщент. Будівля не підлягає відбудові, адже там залишилися лише частини стін, що ще не впали.
Такий вигляд мало зруйноване житло у будинку по провулку Стандартний, 6, поки його не зруйнували вщент. Фото: з фотоархіву родини Колесників
Будинок, де все своє життя прожили Ліда та Володимир Колесники у м. Попасній про провулку Стандарний, 6, побудований у 1960 році. Спочатку він був двоповерховим, а приблизно у 1975-1976 роках місцева залізниця добудувала тут третій.
Квартиру в цьому будинку у 1961 році отримали спочатку батьки Володимира, які працювали у будівельно-монтажному потязі Попаснянської залізничної станції. Тут Володимир і виріс. Тут пройшло його дитинство та більша частина життя.
У 1975 році Володимир привів сюди свою дружину Ліду. 47 років щасливого подружнього життя вони прожили тут, а батьки отримали квартиру у іншому районі.
Володимир – корінний попаснянин, а Лідія — уродженка росії. У 23 роки вона приїхала до тітки у Попасну. Тут влаштувалася на роботу, зустріла свого майбутнього чоловіка і залишилася жити.
Фото: з фотоархіву родини Колесників
Лідія все життя як і Володимир працювала у Попаснянському відділенні залізничної дороги інженером, а потім старшим товарним касиром, де оформляла вантажні документи. У 2006 році пішла на пенсію.
Володимир працював машиністом на колійній машині станції (КМС-134), потім - слюсарем. На роботу в Попаснянське відділення залізниці пішов відразу після армії, отримавши освіту в місцевому залізничному училищі.
Все життя подружжя намагалися облаштовувати своє житло. Робили його затишним і комфортним, щоб було що передати як спочатку думали синові, а тепер онукові. Складали кожну зароблену копійку, купували техніку, робили ремонти, а тепер залишилися без нічого і без даху над головою. Тепер вдвох вони мешкають у тісній кімнатці в гуртожитку навчального закладу у Смілі, але раді, що живі.
«Залишилися ми без усього. І скільки там було всього зроблено…Ремонт був у кожній кімнаті, ванну, туалет облаштували, встановили скрізь металопластикові вікна, кондиціонер, купували побутову техніку і все, що потрібно аби квартира була зручною і було що передати онукові. Все залишилося там: і побутова техніка, і електроприлади, і одяг, і речі, і все-все. І все пропало в один момент....Ми забрали лише особисті документи та документи на квартири. Сказали, що навіть фото зруйнованого вже не треба давати, як повідомляти про зруйноване житло, бо наш будинок вже не підлягає відновленню. Будували своє родинне гніздечко все життя, а тепер не маємо куди повернутися», - розказує Ліда.
Подружжя подало заяву через портал «Дія», де повідомили про знищене житло. Але отримати нове чи на відбудову старого не сподіваються. Куди будуть повертатися після війни ще не знають, адже у Попасній у них родичів вже немає. Тепер у них немає тут і будинку. Про те, яким був їхній дім, як там проходило все життя, як ростили там сина, як стрічали свята і важливі сімейні дати, як в мирі і злагоді жили із сусідами залишилося тільки згадувати.
Лідія і Володимир з сумом згадують яким красивим було місто і як відбудували його після першого вторгнення росії, коли Попасна повернулася до України.
«Попасна після 2014 року гарно розбудувалася. Навіть доріжки з плитки виклали по всьому місту. В 2014 році то світла не було, то газу, але жили якось погано-бідно. Місто було перспективним. У ньому тільки жити та жити...Шкода, що ми вже не побачимо Попасну такою, якою вона була до 24 лютого», - каже пан Володимир.
Думали, що через кілька днів все закінчиться
Коли 24 лютого почалася війна Лідія та Володимир Колесники не вірили, що вона буде такою довгою, страшною та принесе їхній рідній Попасній такі масштабні втрати та збитки.
«Спочатку думали, що нічого не буде….Що постріляють днів два і потім все затихне…Не вірили у повномасштабну війну. Думали, що переживемо і перетерпимо як у 2014. Бо в Попасній всі ці роки десь поряд періодично стріляли, бахкали, а ми жили», - каже Володимир.
Ракета в їхній будинок потрапила на другий чи третій день після 24.
Про те, що пережили в Попасній жінка розповідає зі сльозами на очах. Говорить, що під час потрапляння ракети в їхній будинок від смерті її з чоловіком врятувало тільки те, що вони вдвох пішли в кімнату, яка знаходилася з протилежного боку від місця потрапляння, щоб випити ліки, адже обоє діабетики, а Лідія не так давно перенесла інсульт.
«Якби люди почули як я матюкалася, мене б в тюрму посадили. Якби ми були в спальні, то нас би вбило. А ми приймали ліки у іншій кімнаті. Я чую свист, вікно відкрилось і закрилось пластикове, а потім, коли повзли до виходу танк як стрельнув і куток стіни впав», - крізь сльози каже пані Лідія, згадуючи як з-під завалів вибиралася вдвох з чоловіком навкарачки, як він тягнув її за руку, щоб врятувати.
Чоловік витягував дружину через скручені у вісімку металеві двері аби дістатися до більш безпечнішого місця.
Вдвох вони дісталися до вцілілого І під’їзду. Весь їхній під’їзд осипався, вниз пішли всі 12 квартир, де окрім Лідії та Володимира, на щастя, нікого не було.
Фото: з фотоархіву родини Колесників
«Не могли пройти до І під’їзду. Будинок обстрілювався градами. Переповзли на інший бік будинку, а там – танки стріляють. Тягнув мене чоловік, тягнув…Я думала, що у мене й серце розірветься. Я оглохла, а за чоловіка думала, що він зійде з розуму. Це як фільми дивишся про 41 рік і там таке робилося. Я не знаю, як ми доповзли до першого під’їзду, де було все закрите матрацами, а в тій квартирі вже з усього будинку зібрали 9 дітей. Вони вранці на машини і виїхали, а у нас не було зв’язку, ми не могли виїхати. Води не було, хліба не було, нічого не було»…, - згадує пані Лідія.
Ті, хто був молодшим і мав машини виїхали з-під обстрілів. У гаражі пенсіонерів був лише старенький мотоцикл та два нових велосипеди, якими їздили на виноградники. Їхати ним не було смислу, тому подружжя пенсіонерів залишилися тут.. Під час обстрілів ховалися в коридорі та на сходовому майданчику, адже підвалу у будівлі не було.
«Пішов сніг…Вова вискочить, снігу набере, каганцем натопимо води, щоб ліки запить, бо ми обоє діабетики. Сусід грів кип’яток і приносив нам раз у день. Ми два літра кип’ятку за раз випивали і вже й їсти не хотілося. Сухарі також він приносив, а потім вони виїхали і ми залишилися одні. І ото так ми жили 1,5 місяці, поки нас забрали», - розповідає Ліда.
Виїхали з Попасної в чому були та з документами
«Я вже просила, щоб нас забрали хоч до «чорта на кулички» аби тільки там не залишатися», - каже пані Ліда.
Їх зі зруйнованої Попасної вивезли волонтери, які привозили продукти для тих, хто не евакуювався з міста. Це було в перших числах квітня.
«Людей було багато, маршрутка маленька. Ми прийшли з валізами, а нам сказали брати з собою тільки документи. Так у чому були і поїхали. Мене посадили біля водія, ледве не на нього. Не знаю, як він там кермував…Людей було море…», - згадує Лідія.
Коли їхала в мікроавтобусі від будинку до виїзду з Попасної Лідія спостерігала за вражаючими руйнуваннями міста. Вже у сусідньому дворі горіли гаражі та машини, сусідній приватний будинок згорів разом з двором, магазин за 10 метрів також згорів і це тільки в кількох метрах від їхнього житла.
Спочатку їх привезли до Лисичанська. Далі — до Краматорська, а звідти вже в Смілу привіз пастор церкви Іван Васильович Вільховий.
У Смілі привезли у християнський табір у с. Миколаївці. Там подружжя перебувало кілька днів, а далі їх переселили у гуртожиток одного з місцевих навчальних закладів у місті.
Лідія та Володимир Колесники у СміліФото: з фотоархіву родини Колесників
Вже по приїзду до Сміли Ліда та Володимир дізналися, що їх будинок згорів повністю, навіть той під’їзд, який вцілів напередодні. І таких людей як Ліда та Володимир, які втратили житло в Україні нині сотні тисяч….
Нагадуємо, що повідомити про знищене та зруйноване житло українці можуть на порталі «Дія». Також про знищене житло та злодіяння росії інформацію можна залишати на платформі «Свій дім», де збирають свідчення людей про будинки та місця сили, які знищила росія.
Матеріал підготовлено в рамках проєкту Медійної агенції «АБО» «100 історій українців, які треба прочитати, щоб відчути 2022 рік з середини».
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
