Смілянка Людмила Єзерська евакуювалася зі Сміли до Німеччини 7 березня безплатним евакуаційним потягом зі ст. Шевченко до Львова разом з чоловіком Мішею та трьома малими дітьми. Старшому синові Вадимові на момент виїзду було п'ять років, Данієлю — 2.5, а Артемію 6 місяців.
Людмила ЄзерськаФото: з фотоархіву Людмили
Виїхали без проблем, адже у Людмили та її чоловіка троє дітей. З собою обов’язково потрібно було мати посвідчення багатодітної сім’ї та свідоцтво про народження на кожну дитину. Чоловіка Людмили теж випустили без проблем, як багатодітного батька.
Рішення їхати прийняли у перших числах березня.
«24 лютого на мене напав страх. Я не могла себе зібрати до купи, не знала що мені робити. Треба було вже дітям давати обід, а в мене не готовий ще був сніданок. Я була в паніці. Пройшов тиждень після 24 лютого і ми вже якось оговталися. Але коли повітряні тривоги стали постійними та міський голова почав їх раз по раз оголошувати ми стали спускалися у погріб. Діти боялися, коли чули звук сирени. У старшого сина починалася паніка та істерика. Діти плакали, кричали й так ми прийняли рішення, що заради безпеки дітей і збереження їх здорової психіки маємо виїхати.
Останнім поштовхом до виїзду стала подія, коли над нашим будинком пролетіла ракета. Такий був свист неймовірний, що здавалося що ось-ось щось зірветься. Ми виїхали аби діти не чули цих сирен, повітряних тривог, свисту ракет та звуку військових гелікоптерів. Виїхали, щоб зберегти дитячу психіку. Виїжджати з трьома дітьми було звичайно важко. Важко пояснити дітям куди та чому батьки так швидко збираються, чому ми маємо їхати. І ми, і діти важко перенесли дорогу, адже вона була складною і довгою», - згадує події початку війни Людмила Єзерська.
Людмила та Михайло Єзерські
Потягом евакуювалися за принципом «Хто встиг, той і сів»
«Охочих евакуюватися безплатним евакуаційним потягом було дуже багато. Їхали за правилом «Хто встиг, той і сів». Люди сиділи навіть у проході на валізах. Пройти до туалету у вагоні посеред ночі було дуже складно. Це треба було всіх підняти. Особливо посеред ночі, коли всі спали. Але, Слава Богу, все нормально і ми доїхали до Львова. Люди, що їхали разом з нами поїхали відразу на Польщу, а ми вирішили зупинитися, бо з трьома дітьми важко постійно бути в дорозі. Потягом їхали майже 16 годин.
Ми переночували у Львові, а 8 березня знайшли перевізників-волонтерів, які нас відвезли до кордону. Кордон перейшли доволі швидко. Після польського кордону нас зустріли волонтери та відвезли у табір, де збирали всіх, хто пішки переходив кордон. Нас нагодували, дали одяг, дітям дали купу солодощів, нам дали ліжка, щоб ми відпочили. З прикордонного селища, де ми були в таборі потягом добралися до Варшави. Там нас також зустріли волонтери, які допомогли поселитися у місцевому таборі, де ми чекали потяг чи автобус до Берліну. Велика вдячність полякам за те, як вони зустрічали українців! У таборі ми ні в чому не почували себе обділеними. До нас ставилися співчутливо і щиро, всім намагалися допомогти, надавали будь-яку допомогу, годували, одягали, давали прихисток, можливість перебути в таборі деякий час.
О 4:00 ранку оголосили по рації про приїзд автобуса, який їхатиме до Берліну. На збори дали годину. Автобус відправився о 5:00 ранку з Варшави. О 17:00 ми вже були у Берліні, де нас також зустріли волонтери. У Німеччину ми мали їхати до хрещеної мого чоловіка. Волонтери нас посадили у потяг, допомогли придбати безплатний квиток. До хрещеної Міші ми не потрапили, бо в неї вже жило багато таких як і ми переселенців. Нас скоординували з волонтеркою Діною, яка знайшла для нас німецьку родину, котра нас прихистила.
Родина Єзерських знайшла прихисток у НімеччиніФото: з фотоархіву Людмили Єзерської
У німецькій родині нам виділили для житла цілий третій поверх. Наступного дня пішли реєструватися. Родина, яка нас прихистила допомагала з оформленням документів. Мало кому в Німеччині так пощастило потрапити в німецьку родину відразу. Здебільшого ті, хто приїжджав спочатку потрапляв у табір, де ви не маєте права нікуди ні піти, ні поїхати, адже там тимчасово забирають документи. Ті, хто не знайшов німецьку родину та житло для себе досі мешкають у таких таборах.
У цій німецькій сім’ї жили два місяці, поки не оформили свої документи та статус. Ми оформилися по 24 параграфу «тимчасовий захист».
Ця ж німецька родина допомогла знайти квартиру у м. Зонтра. Квартира сподобалася і ми почали оформляти документи. Знайти житло у Німеччині дуже і дуже важко, навіть практично нереально. Тому нам дуже пощастило», - розповідає Людмила.
У цій квартирі в невеличкому німецькому містечку Зонтра Людмила з сім’єю мешкає досі. Зонтра більше схожа на велике село. Тут проживає 7 955 людей. Містечко належить до землі Гессен, адміністративного округу Кассель та входить у склад району Верра-Майснер.
Пошук роботи та мовний бар’єр
Відразу по приїзду Людмила з Мішею подали документи на допомогу, на соціальний захист, зареєструвалися у Job-центрі.
«Це як наш центр зайнятості. Вони дивляться на категорію, відправляють на вивчення німецької мови, оплачують курси мови, якщо вони не безплатні. На цей час шукаємо роботу чоловікові, але є багато нюансів. Скрізь треба хоча б елементарне знання мови. Роботу допомагає шукати Job-центр», - розповідає Люда у телефонній розмові.
Працювати в Німеччині Людмила не має змоги поки найменшому Артемію не виповниться три роки.
«Є мами, які виходять на роботу, але тільки в тому випадку якщо вони вже працювали, народили дитину і мають бажання вийти з декрету раніше та повернутися на роботу. Якщо я тут не працювала, то я в декреті сидітиму три роки. Роботу потрібно шукати у землі Гессен, бо виїхати звідси ми не можемо, адже оформлені тут по 24 параграфу», - розповідає Люда.
До мовного бар'єра вже призвичаїлися. На побутовому рівні якось можуть спілкуватися, але у вивченні німецька дуже важка.
«Поки не знаєш мови, то допомагає мова жестів. Якщо щось серйозне треба дізнатися, то користуємось вже google-перекладачем. На рівні просто розмовної мови можемо щось сказати. Треба вчити німецьку, але з дітьми багато не вивчиш, бо для цього треба час», - каже Людмила Єзерська.
Її чоловік відвідує курси німецької мови від Job-центру. Це обов'язкова умова для переселенців, які хочуть знайти роботу.
«Курси викладаються німецькою, граматика і все інше також німецькою, а тому сприймати й розуміти цю мову дуже важко. Я сама раз ходила на безплатні курси. Хотіла спробувати що це таке…За годину уроку в мене розболілася голова. Ти можеш зрозуміти що тобі говорять, але це все дуже важко. Я б ходила на курси, але немає на кого залишити дітей», - розповідає Людмила.
До лікаря потрапити майже неможливо
З медициною у Німеччині теж все складно. Похід до лікаря в Україні та в Німеччині дуже відрізняється.
«Тут краще не хворіти. Я намагалася потрапити до педіатра, бо найменшому сину було як ми тільки приїхали 6 місяців, то планових прийомів навіть для таких дітей тут немає. Якщо дитина захворіла на звичайну простуду, то потрапити до лікаря тут неможливо. Якщо щось серйозне, то тоді можна, але тільки по попередньому запису і з вичікуванням певного терміну.
Мені самій треба було сходити до лікаря на обстеження. Також чекала тижнів два-три. Терміново тебе не приймуть. Єдиний є плюс в тому, що в тебе є страховка, за якою лікування безплатне. Якщо є страховка і лікар виписує тобі рецепт, то ліки в аптеці теж дають безплатно.
В мене відкрився нерв у зубові... Довелося пити знеболюючі і чекати свого призначеного часу. Пила ібупрофен, полоскала зуба спиртом… Без страховки візит до лікаря коштуватиме дорого. До стоматолога ми потрапили тільки через місяць.
У нас, коли потрібно до лікаря, то ти збираєшся і йдеш у той самий день, коли в тебе проявилися симптоми хвороби. Якщо маєш маленьких дітей, які постійно хворіють, то ці обставини дуже впливають. Для німців, взагалі температура 38-39 — це не температура. Діти, дорослі п'ють ліки і з температурою і поганим самопочуттям йдуть на роботу, в школу чи садочок», - розповідає Людмила про відмінності української та німецької медицини.
Дитячий садочок та школа
Дитячі садочки у Німеччині переповнені, місць немає навіть для своїх, що вже говорити за приїжджих.
«Спочатку нам обіцяли, що наші діти зможуть потрапити до садочка у вересні за умови якщо знайдуться місця. Потім обіцяли створити додаткову групу та попросили почекати. Групу досі не відкрили.
До садка німці дітей записують за кілька років наперед, мені здається, що відразу після народження. Перевага в отриманні місць надається жінкам, які вже раніше працювали, народили дитину і мають бажання вийти раніше з декрету та повернутися на роботу. Жінки, які раніше ніде не працювали сидять з дитиною вдома до 3-річного віку», - каже Люда.
Люда з синомФото: з фотоархіву Людмили
Старшому сину Єзерських Вадимові у листопаді виповнилося 6 років. Нещодавно Людмилі запропонували віддати дитину до першого класу з січня 2023 року.
«Я була здивована коли декілька днів тому прийшов контракт, щоб Вадим після Нового року йшов до школи. Сказали, що буде наздоганяти програму і що в такому віці дитина обов'язково має відвідувати школу. Єдиний плюс, що це буде змішаний клас, де будуть навчатися діти з німецьких і українських родин різного віку, але вчителька – українка. Вадим не хоче ходити сюди в школу, але я пояснила йому, що іншого виходу у нас немає. До школи направляє Job-центр і відмовитися ми не можемо», - розповідає мама майбутнього першокласника Вадима.
У Смілі старший Вадим і середній Данієль ходили до дитячого садочку, за яким зараз дуже сумують, адже там залишилися їхні друзі та виховательки, до яких вони звикли та мріють повернутися.
Ставлення німців до переселенців
«Є деякі переселенці, які не дуже добре себе поводять і псують репутацію українцям. Але в загальному німці до переселенців ставляться добре. Вони не відрізняють тебе від інших людей і в їхнє оточення можна влитися і співіснувати нормально. Бар'єру як такого немає. Вони не звертають увагу на те, що ти якийсь не такий чи говориш трохи по-іншому та ставляться до тебе на рівні», - каже Люда.
Гуманітарну допомогу у вигляді речей першої потреби, засобів гігієни, продуктів, підгузок щотижня у Зонтрі видає організація «Тафель». Ця організація існувала ще до війни та спочатку допомагала біженцям з інших країн та бідним німецьким родинам, а зараз до цієї когорти приєдналися ще й українці.
«Одягу як такого не давали. Ми цю допомогу не оформляли. Хоча чули, що тут можна було оформити додаткову допомогу на отримання коштів для придбання одягу. Тієї допомоги, яку нам платять нам вистачає, щоб придбати їжу та одяг. На дитину тут спочатку платили 265 євро, а на дорослого в районі 365 євро. На 2023 рік виплати підняли для українців, які зареєстровані по 24 параграфу «тимчасовий прихисток» до 2024 року. Так на одну дитину виплати стали 250 євро, а на дорослого близько 500 євро», - каже Люда.
Багато земель в Німеччині вже перестали приймати біженців з України. Тих земель, які готові прийняти переселенців залишилося дуже мало.
Людмила з Михайлом вже отримали тимчасові німецькі паспорти. Коштів, що отримують там повністю вистачає на проживання, придбання харчів та одягу.
«Одяг тут дорогий, особливо коли він хорошої якості. Наприклад, 10 євро це наче і не дорого, але коли перевести на українську гривню, то виходить не мало», - каже Людмила.
Скрізь добре, але вдома краще
«Ми плануємо повертатися в Україну після закінчення війни. Тут не погано жити, але скрізь добре, а вдома краще. Тут дуже морально важко, бо немає поряд близьких та друзів. Ти сам у чужій країні. Тут можна знайти людей з якими можна спілкуватися, дружити, але це все одно не те…Сумуємо за ріднею і друзями.
Ми звикли жити в Україні, у своєму оточенні, а тут зовсім інші закони, все зовсім інше. Тут дуже велика бюрократія. Всі документи тільки поштою. Коли треба взяти якусь довідку, то чекаєш місяць або й два. Моя жіноча інтуїція, десь глибоко в душі підказує мені, що до літа наступного року ситуація в Україні стабілізується і ми зможемо повернутися», - каже Людмила.
В Німеччині 24-річна Люда батько, сестри та родичі якої залишилися на Смілянщині, почуває себе як на голках. Кожна тривога і кожна відсутність зв'язку змушують хвилюватися і думати як там вдома і чи все там гаразд.
Вдома в Смілі у подружжя Єзерських залишився будинок який молода сім'я придбала зовсім нещодавно. Вони зробили там ремонт та почали облаштовувати свій побут, наводити лад на подвір'ї, будувати своє затишне і комфортне гніздечко, а тому ніякий закордон і ніякі блага не змусять молоду сім'ю назавжди відмовитися від рідної домівки в рідній країні.
Матеріал підготовано за проєктом Медійної агенції «АБО» «100 історій українців, які треба прочитати, щоб відчути 2022 рік з середини».
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
