Марія Бєлавіна приїхала в Смілу з родиною з Попасної після повномасштабного вторгнення росії в Україну. У рідному місті дівчинка ходила в ліцей №20, жила у звичайній багатоповерхівці та любила гратись з друзями і рідними. Проте війна все змінила і після постійних обстрілів батьки прийняли рішення виїхати у безпечне місце.
Марія розповіла редакції Сміла.City про свої найбільші мрії зараз, як рятувалась в Попасній та чим займається у Смілі.
Дівчинка з батьками жила в Попасній у багатоповерхівці на третьому поверсі. Ходила у ліцей №20. Розповідає, що у неї був майже весь клас друзів. У вільний час ходила на гуртки: малювання, карате, гімнастика, англійська та танці. Родина має собаку Альму, яка зараз також живе у Смілі. На початку березня сім’я прийняла рішення виїхати, тому що місто постійно обстрілювали.
«Мені було дуже лячно і я навіть пищала. Лячно було не тільки мені, а всім. Ми ховалися у ванній і там сиділи. Щоб я не боялася, мене постійно заспокоювали батьки. Нам перебили світло, інтернет та через це не було зв’язку. Із початку вторгнення росії в Попасну припинили завозити продукти. У мене були плани відсвяткувати день народження мого дідуся, проте війна зруйнувала усі плани та мрії», - розповідає Марія.
Вона згадує, як чекала 8 березня і думала, що буде багато подарунків. Хотіла святкувати з подружками та друзями. Проте не змогла, тому що сиділа у ванній через обстріли. Згадує, як прокинулась від сильного крику. Дівчинку кликали: «Маша! Маша!». Вона прокинулась і почала питати, що трапилось. Дорослі їй сказали бігти у ванну. Коли там сиділи, то почули дуже сильний вибух. Від цього затрусились усі стіни, вікна. Батьки тоді зробили висновок, що треба виїжджати.
«Ми з сім’єю мого друга разом виїхали. Їхати було доволі лячно. У Попасній я любила грати зі своїми друзями та родичами, кататись на велосипеді, але зараз це ніяк не можна зробити. Мій велосипед згорів, а бабуся з дідусем далеко в різних містах. Мені подобається місто Сміла, гуляти тут у центрі та в моєму дворі», - розповідає дівчинка.
Марія ходить у Смілянську школу №10. Також відвідує танцювальний гурток, займається англійською мовою та акробатикою. Поки що це все, але каже, що хотіла б ще піти на гурток юних програмістів. У Смілі він є, тож хотіла б відвідувати його. Дівчинка має мрію - познайомити своїх старих друзів з новими. Сподівається, що вони поладять. Хоче після закінчення війни мати власну квартиру. Також мріє вперше піти до школи, коли настане мир. Не займатися онлайн, а саме піти у школу, подивитись її та познайомитись з усіма однокласниками, тому що баче їх тільки через інтернет.
«Дуже хотілось би звісно повернутись у свою стару школу, але це, на жаль, неможливо, адже моє місто спалили дотла. Дуже хочу побачити своїх дідуся, бабусю і двох двоюрідних сестричок, прадідуся з Луганська. Подивитись на їхнє місто, обійняти усіх та поговорити. У Смілу з Попасної приїхав мій друг і я дуже зраділа, коли батьки мені сказали про це. Тут ми також разом граємось.
Дуже сумую за Попасною, бо це моє рідне місто. Я там усе знала: кожен куточок, пилинку. Проте зараз я його майже не впізнаю, коли знімають відео, що там відбувається. Бачу свою зруйновану домівку, школу, двір, майданчик, гуртки, на які я ходила. Усе це спалено дотла», - з сумом розповідає дівчинка.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
