Сергій Максимов приїхав з дружиною та донькою з Харкова у Смілу через півтора тижні повномасштабної війни з росією. До цього працював на взуттєвому виробництві, дружина на заводі економістом, а донька Марія ходила у 2 клас. Проте життя родини повністю змінилось зранку 24 лютого.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з Сергієм та дізналась, як вони рятувались від обстрілів у Харкові, виїжджали з міста та облаштувались у Смілі.
Як усе почалося
Чоловік розповідає, що 24 лютого вони з родиною прокинулись, як і всі о 5 ранку від вибухів. Їхній район знаходиться на краю міста і там вихід у бік Чугуєва, Ізюму, напрямок у бік Донецька. Чугуїв було дуже добре чути, там відстань близько 20 кілометрів. Одразу були думки, куди бігти та що робити. Підвали в основному необлаштовані. Походили подивились, де є підвал більш менш безпечний, щоб раптом у випадку потрапляння він не став «братською могилою». Потім зрештою вирішили сидіти вдома, дотримуючись правила двох стін. І так під обстрілами, майже нікуди не виходячи, просиділи вдома півтора тижні. Виходили з квартири тільки за продуктами, бо хоч трішки щось привозили у район.
«Не дивлячись на те, що наш мікрорайон маленький, він став одним із найбільш постраждалих в місті, тому що розташування росіян було близько 2-х кілометрів. І стріляли вони усім, чим можна було: авіабомбами, з артилерії, РСЗВ тощо. У наших будинках зникав газ, бо перебивали газопроводи. Як вечір наставав, то ми знали, що щось має бути. Словом, була не найкраща ситуація.
Складно було, коли сиділи у мікрорайоні, в якому вже нічого абсолютно немає. Привозили лише зранку хліб, до якого збиралась велика черга і на всіх не вистачало. Але возили хоч щось, тому ми вдячні і за це», - розповідає Сергій.
Згадує, що спочатку були світло та вода, а потім потихеньку стали зникати. Коли оголошували повітряну тривогу і повідомляли, що літаки залітають - з родиною швиденько бігли і ставали в тамбурі. Він доволі маленький, проте разом з батьками стояли там, аби було хоч трішки безпечніше. Вночі були часті обстріли, тому зіставляли стільці і дитина намагалась хоч якось спати на них. На вулицю виходив лише Сергій, аби щось купити. Каже, що це було дійсно лячно.
Як виїжджали з Харкова та потрапили у Смілу
Дружина Сергія працює на заводі економістом. Її колега зі своєю сім’єю виїжджали до родичів у Смілу і запропонували жінці, тож у родини була можливість евакуюватися. Завдяки знайомим зараз знаходяться у Смілі. Батьки залишились в Харкові, адже через вік досить складно виїжджати.
Чоловік згадує, що їм запропонували і сказали, що наступного дня о 6 ранку будемо виїжджати. На збори було близько пів дня. Зібрали усе необхідне та 7 березня виїжджали. У місті більша частина була перекрита, не раз доводилось об’їжджати іншою дорогою. Тоді дуже багато людей виїжджали з Харкова, були затори на блокпостах по 2-3 кілометри.
«Виїхавши вже на Київську трасу, стало трішки легше морально. Приїхавши у Полтавську область, вже було усвідомлення того, що це не прифронтове місто. Боялись звісно. Особливо страшно було, бо для того, щоб виїхати з Харкова, нам треба було проїхати через усе місто. Проте, на щастя, виїхали, тому вдячні знайомим, що вивезли нас», - розповідає Сергій.
Каже, що у Смілі спочатку влаштувались у родичів знайомих, які допомогли виїхати з Харкова. Потім стало вже не дуже зручно двома родинами жити в одному будинку, тому почали шукати житло. Місто та його жителі родині одразу дуже сподобались. Усі ідуть на зустріч, з розумінням ставляться. Місцеві допомогли з житлом. Які б умови не були, тим не менше це краще, ніж жити в комунальних установах. Живуть з родиною в достатньо хороших умовах. Чоловік зазначає, що єдиний недолік - це складність знайти роботу. Ніби і намагаєшся щось знайти, але важкувато. Проте живуть у приватному будинку, тому там в цілому роботи вистачає.
Адаптація доньки до нових умов
Донька Марія у Харкові навчалась в 2 класі. Сергій розповідає, що після місяця перебування у Смілі прийняли рішення оформити дитину у місцевій школі, тому що був якраз майже кінець навчального року. Зв’язку з їхньою школою майже не було, онлайн-уроки не проводили. Тому вирішили навчатись у Смілянській школі. Дитині через усі ці події не вистачало живого спілкування.
Коли родина переїхала у приватний будинок, то познайомились з сусідами, які евакуювались з Чернігова. У них дочка ходить у дитячу міську бібліотеку, тож запропонували теж відвідувати її. Тому коли є можливість, ходять у бібліотеку і стараються не пропускати заходи. Дочка іде з радістю туди, бо все ж таки нічого не замінить живе спілкування для дітей. Дівчата також навчаються в одному класі у школі.
Чоловік каже, що після перебування під обстрілами, донька сильно боялась звуків сирен та літаків у Смілі. Коли навіть в області був вибух, то дуже злякалась і вже готова була бігти у підвал. Зараз трішки адаптувалась.
Про повернення додому
Сергій розповідає, що дім є дім у будь-якому випадку, тому повернутись у Харків хочеться. Але поки їхати не поспішають. Квартира відносно вціліла. Розбите скло, у під’їзді багато де лопнули батареї через вибухи. Пошкоджень у будинку багато. Родина разом з батьками живе на одному поверсі. Вони у себе вже трішки підлатали. Був пошкоджений балкон, його пробило уламками, пробиті двері в кімнату і уламок застряг у дверях в кімнаті навпроти.
«Зараз з батьками підтримуємо зв'язок. Слідкуємо постійно, як справи у місті, бо все-таки додому хочеться. Я нещодавно їздив туди на пару днів, то місто звісно змінилось. Стало пусте, дуже багато руйнувань. Особливо, коли руйнування таких великих будівель, які одразу кидаються в очі, то дивишся і навіть не віриться, що буквально пів року тому місто квітнуло, жило, дихало. І от в один момент усе зламалося.
Люди зараз потихеньку у місто повертаються, але основна частина людей стараються не їхати, бо в будь-якому випадку 30 кілометрів від кордону це дуже небезпечно. Ти не знаєш, куди прилетить. Не хочеться піддавати своє життя лотереї», - каже чоловік.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
