Лариса Циндук приїхала у Смілу з Чернігова. До повномасштабного вторгнення працювала бухгалтером, а 8-річна донька Аня навчалась у 2 класі. Життя було спокійним та щасливим, але 24 лютого воно змінилось повністю…
Редакція Сміла.City поспілкувалась з жінкою та дізналась більше про перебування під обстрілами, підвал, евакуацію та абсолютно нове життя у Смілі.
Як усе почалося
24 лютого о 6 ранку Ларисі зателефонувала подруга і сказала не підходити до вікон, потихеньку збиратись. Ще нічого незрозуміло було. Казали, що стріляють з градів, тому варто збиратись, але краще бути поки що вдома. Ну або виїжджати, якщо є така можливість. Розповідає, що мали заправити машину 23-го, проте так склалось, що відклали це на завтра. Їхати не було на чому, всюди метушня.
«Наш мікрорайон знаходиться скраю. Потихеньку зібралась, підняла дитину і кажу, що будемо робити щось. А що робити було незрозуміло. Ми зателефонували одним, другим знайомим. Сусідка сказала, що ідемо в підвал. У неї там трохи обладнано було. Вийшли десь о 12 годині і вже тоді було чути постріли.
Мені почали телефонувати знайомі військові і казали іти з дому, бо наш будинок недалеко від кільцевої дороги. Ми, можна сказати, були на лінії вогню. Вийшли, побули трохи у підвалі. Там був пісок та одна лампочка. 10 людей постояли, подивились один на одного. Вийшовши згодом на вулицю, почули вибух, після якого пішов дим», - згадує жінка.
Тяжкі тижні у підвалі
Лариса розповідає, що їй зателефонувала кума і каже, що вони прийшли в школу. Там в радянські часи було бомбосховище. Коли жінка навчалась у школі, то їх туди водили на репетиції ядерних вибухів. Вирішили з донькою теж піти туди. Ставало все гучніше. Зрозуміли, що вже додому ночувати не можна іти. Якось там облаштувались. Хтось на рюкзаку сидів, на коробках, бо дійсно було не обладнано все.
«Я навіть поцікавилась нещодавно у знайомих, скільки там було людей. Кількість була близько 500 осіб. Для розуміння, там був один унітаз, один умивальник. І це навіть був не туалет, а співробітники для себе обладнали так майстерні. Ми там облаштувались на слюсарних верстатах, столах. Зранку ми сходили додому, прокинулись десь близько 6. Взяли якусь їжу, повернулись. Знову ж таки до обіду зателефонували і сказали іти, бо починають стріляти», - розповідає Лариса.
Жінка сходила 25 лютого додому і потім потрапила аж через тиждень. 25 числа в обід були вуличні бої, чули постріли - російські військові намагались прорватись у місто. У перші дні війни було зведення пошкоджених будинків. Будинок Лариси був перший в цьому списку. У їхній квартирі розбито два скла. На балконі від вибухової хвилі луснули склопакети.
Час ішов, усе посилювалося. Згадує, як вибігали о 6 ранку, ніби миші, і швидко старались повернутись. Діти сиділи в підземеллі увесь час. Випускали їх лише у шкільний двір постояти в квадраті, щоб вони хоч трохи побули на сонці. Магазини почали закриватись, з їжею допомагали волонтери. Деякий час взагалі не випускали з міста. Були навіть черги кілометрів по п'ять в місті. Отримували інформацію, що розстрілюють автомобілі.
«Поки були світло, вода, то було ще більш менш. Наші куми живуть поруч зі школою. У них були газ та вода, то ходили зранку додому, щоб щось їсти приготувати. Було багато авіанальотів. Стараєшся дитині не показувати свій страх, але не завжди вдається. Потім вже перебили всюди електрику, води не стало. У людей розряджались телефони. Люди починали хворіти. У перші дні у дітей був такий стрес, що починали температури підніматись. Усі один одного підтримували. Були і маленькі діти, і люди похилого віку», - згадує переселенка.
У підвалі діти сиділи та читали книжки, спілкувались між собою. Там було багато дітей, вони усі познайомились один з одним. Іноді хтось приносив якісь цукерки, книжки, іграшки. Один знайомий Лариси приносив для малечі в стаканах гречану кашу з сосисками. Коли не було вже води, носили чай в термосах.
«В один день до мене прийшов мій сусід і сказав, що мені телефонують. Запропонували виїхати і сказали, щоб ми вирішували, бо пропонують лише один раз. Ми ночували там, де і були, а зранку нас мали забрати. Тоді вночі був страшний авіаналіт. Я тільки сиділа і молилася, щоб дитина не прокинулась. Діти взагалі реагували по-різному. Моя донька просто одягала шапку, куртку, рукавиці, маску і казала, що буде так сидіти», - каже героїня нашого матеріалу.
Евакуація з Чернігова
13 березня близько 11 годин ранку Лариса з донькою виїхали з дому, а в обід почався сильний обстріл. Ті, хто залишився у підвалі, розповідали, що навіть двері трусились. Жінка каже, що хто їх вивіз, на той момент вони не знали. У квартиру тоді зайшов хлопець, взяв в одну руку сумки, в інші дитину і сказав, що є 2 хвилини, закривайте квартиру, поїхали.
«Я навіть не питала, куди ми їдемо. У нас вже навіть шматка хліба не було. Страшно, коли діти просять їсти. Що брати з собою не знали, взяли теплі речі, усе необхідне, залишили квартиру і поїхали. Я тримала постійно в одній руці сумку, в іншій дитину, бо невідомо було, куди ми прямуємо. Раптом, це якийсь вокзал. Під час дороги, на щастя, не було ні одного вистрілу. Трохи бачили розбиті машини, техніку. Ми приїхали в Київ і здавалось, що там узагалі цивілізація порівняно з нашим містом», - згадує Лариса.
Водій сказав, що везе у Черкаську область. Їхали у Смілу з 11 ранку і до комендантської години, яка була на той момент. Розповідає, що були в шоці від того, що тут всюди горіло світло. Їх привезли в готель, поселили у вільний номер та не просили ніяких грошей. Чоловік, який евакуював людей, зранку спитав у кожного план дій. Лариса каже, що спочатку мала план поїхати в Польщу, але прямувати зовсім "у нікуди" не була готова. Водій через знайомих знайшов житло у Смілі для жінки з донькою. Приватний будинок, де давно ніхто не жив. Є всі умови, але його треба було обжити.
Як облаштувались у Смілі
«Нам натопили пічку, зробили газовий котел. Ми спокійно переночували і ще декілька днів відсипалися після дороги. Поруч з нашим будинком розташована залізниця. Перший місяць, мабуть, я звикала до тих звуків, хоча біля моєї роботи в Чернігові також розташований вокзал і залізниця. Проте для мене звук потяга, який швидко їде, це був ніби звук літака, що низько летить. Дитина моя посиділа трохи біля вікна і сказала, що вже вивчила ці звуки потягу, тому не варто хвилюватись.
Ще до того, як зайшли в будинок, я зустріла сусідку. Вона допомогла нам з речами і підтримала. Донька адаптацію пройшла дуже швидко, тому в цьому плані нам пощастило. Зранку, коли ми прокинулись у перший день перебування тут, сусідський хлопчик вже чекав Аню біля подвір’я і кликав гуляти. Я, звісно, трохи хвилювалась, але як побачила, що дитина почала усміхатись, на душі легше стало. Потім ми оформили документи в школу і зареєструвались як ВПО. Нас прийняли у школі теж добре. Учитель з розумінням поставилась. І ми закінчили тут наш 2 клас», - каже Лариса Циндик.
Розповідає, що коли прочитали з донькою всі книги, пішли записатись в міську дитячу бібліотеку. Бібліотекарка Юлія Близнюк порадила їм прийти на заходи, які проходять щовівторка. У класі Ані є також дівчинка, яка з родиною приїхала у Смілу через війну. Почали з ними спілкуватись і дівчата потоваришували одна з одною. Каже, що діти тут влітку постійно гуляли. Бувало складно навіть загнати додому поїсти.
Спогади про евакуацію та рідний Чернігів
Лариса розповідає, що коли виїжджали з міста, бачили весь жах на власні очі. Одна справа, коли постійно сидиш у підвалі і лише чуєш звуки, а коли їдеш по місту - це зовсім інше. На той момент у жінки вже були знайомі, які загинули. Було окуповане село, у якому колись жила її бабуся та зараз живе дядько. На щастя, це місце не постраждало сильно. Були випадки, що людей виводили з будинків, обкрадали.
Після виїзду, ситуація в Чернігові стала ще гіршою. З продуктами, ліками було дуже погано. Лікарні обстріляні. У районі, де живе Лариса, біля магазину прилетів касетний снаряд і багато було жертв та загиблих. Також у підвалі, де жінка з дитиною ховались від обстрілів, люди захворіли коронавірусом і навіть летальні випадки були.
«Поки ми не плануємо повертатись в Чернігів, тому пішли тут знову в школу. Невідомо, яка буде ситуація в місті з опаленням. Дітей самих там майже ніхто не залишає, навіть не тільки маленьких, а і старше. Усюди водять за руки, бо все ж страшно. До нас влітку приїжджали знайомі провідати. Сказали, що це звісно, як на іншій планеті, порівнюючи з Черніговом.
Наша квартира майже не постраждала. Трішки вибите скло, але це, я вважаю, не так страшно порівняно з будинками поруч. Людей багато виїхало, а повернулись набагато менше. В основному це ті, хто працюють. Тож зараз якесь двозначне почуття. Ніби вже і більш менш спокійно в місті, треба їхати, а може і не варто. Не зрозуміло», - каже Лариса.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
