Марія Сосновська - психолог за освітою. Жінка народилась у Смілі, проте вже протягом 20 років живе в Ірпені. До повномасштабної війни працювала соціальним педагогом та психологом в дитячому садочку. Але 24 лютого життя Марії змінилось повністю.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з жінкою та дізналась більше про виїзд з Ірпеня та нове життя у Смілі.
Спогади з початку війни
Марія до останнього не вірила, що відбудеться повномасштабне вторгнення. І навіть 23 лютого розмовляли про це з рідними і сміялись, що нічого не буде. Робота жінки була пов’язана з дітьми. Розповідає, що 24 на роботу звісно вже не вийшли. У той день о 5 ранку зателефонувала сестра її чоловіка і сказала, що починається війна - збираємося і їдемо. На питання куди їдемо, вона відповіла «кудись». Оскільки на дорогах були затори, спочатку вирішили нікуди не їхати. Ще ходили навіть по місту, робили запаси харчів, медикаментів. Бачили, як над головами летять реактивні літаки.
«Протягом дня було ще відносно спокійно, а от ввечері ми почули вибухи біля будинку і змушені були спуститись у підвал. Там провели ніч і зрозуміли, що треба їхати, бо залишатись тут з дітьми ми не можемо.
Дорога була довгою. 10 годин їхали від Ірпеня до Сміли. Це втричі більше, ніж зазвичай. Уже були підірвані мости і була єдина дорога, якою можна проїхати. Усі машини прямували туди. Також їхала військова техніка, стояли блокпости і дуже ускладнений був проїзд. Крім того, увесь час було чутно вибухи, тобто рух був нерівномірний. Оскільки я сама зі Сміли, тут мої батьки, то звичайно ми поїхали саме сюди», - згадує Марія.
Довоєнне життя в ІрпеніФото: з особистого архіву жінки
Каже, що емоційного вигорання не було, адже сама психолог, то приблизно знала, які можуть бути реакції і була готова до них. Розуміла, як можуть реагувати діти, родичі. Спочатку звичайно був шок, висока тривожність, оскільки перші тижні жінка не знала, чи буде безпечно в Смілі чи потрібно їхати кудись далі.
Чим займалась у Смілі?
Коли Марія з родиною приїхали у Смілу, намагались хоч трішки оговтатись. Жінка розповідає, що через певний час перебування тут зрозуміла, що треба себе якось прикласти як волонтер. Від центра Сміли родина живе досить далеко і плести сітки або робити іншу роботу спочатку було незручно.
Марія СосновськаФото: з особистого архіву жінки
«А як психолог я могла бути корисною. Ще в березні оббігала всі заклади, садочки, школи, запропонувала свої послуги, але вони ніде не були затребувані. А вже наприкінці весни ми потрапили в бібліотеку, почали знайомитись з різними людьми і так вийшло, що запросили сюди провести заняття з дітьми. Потім у волонтерський центр «Дозвілля», який знаходиться на Богдана і там вже я залишилась і все літо працювала як волонтер, проводячи заняття для дітей дошкільного віку», - каже Марія Сосновська.
Тема, з якою працює жінка, - емоційний розвиток. Діти знайомились зі своїми емоціями, настроєм. Дізнавались, що настрій буває не тільки хороший, поганий або нормальний. А може бути радість, спокій, сум, злість, роздратованість. Це така емоційна освіта. Також намагалися зрозуміти, як пізнати ці емоції в іншої людини, як пізнати їх у себе і навіть у літературних героїв, наприклад, колобка. У нього теж можуть бути емоції. Дізнавались, що з цими емоціями робити. Наприклад, що робити, коли тебе захоплює злість і ти вже відчуваєш, що можеш когось вдарити, накричати на когось, зламати щось. Училися виливати свої негативні емоції в прийнятний спосіб.
Марія розповідає, що досвід роботи якраз з дошкільнятами вже є, тому особливих складностей працювати з малечею не було. Звичайно, стикалися з тим, що діти більш напружені.
«Емоції - це якраз те, що заважає і допомагає нам пережити травму війни. Якщо діти дошкільного віку зазвичай бояться якихось привидів, монстрів, а тут діти 4-5 років кажуть, що страшно - це бомби і коли стріляють. То це звичайно показник, оскільки дитина не по віку реагує і вже не по віку травмована. Ми намагалися це згладити, надати емоційну допомогу таким дітям: пограти, помалювати. І я сподіваюсь, що це вдалося», - ділиться враженнями психолог.
З якими проблемами стикались у Смілі?
Марія розповідає, що з Ірпеня їхали тільки з зимовими речами, усе інше згоріло. Тому гуманітарну допомогу родині надавали. Із проблем можна зазначила те, що дуже складно знайти інформацію, де надають допомогу. Тобто треба шукати, а якщо людина не місцева, то навіть не знає, до кого треба звертатись, де питати. Потрібно було весь час бігати, запитувати для того, щоб забезпечувати якось свій побут. Жінка з рідними випадково знаходили інформацію у вайбері, телеграм-каналах. Або хтось знайомий через третього казав, передавав. Каже, що це проблеми, з якими вона стикнулася, будучи місцевою так би мовити. А як бути людям, які взагалі не знають міста, то це набагато складніше.
Як зараз живе Ірпінь?
У серпні Марія з чоловіком їздили в рідне місто, де проводили культурний захід «Польське народове читання». Розповідає, що емоції були дуже різні.
Марія з родиною минулого року в Ірпені Фото: з особистого архіву жінки
«З одного боку, бачиш місто, яке живе. Ірпінь дуже швидко відновився в плані життя. Відкрились кафе, магазини, гуртки для дітей, поліклініка. Уся інфраструктура почала працювати. Бачиш, ніби живе місто, в якому через один зруйновані будинки.
Ти розумієш, що людина, у якої будинок вцілів, може повернутись і жити. А поруч за парканом будинок, який згорів. Місто живе, а будинок ні. Одночасно радість, що воно живе. Особливо весною, влітку. Ірпінь дуже красиве, квітуче місто. Зараз усе ожило, працює, діє. І в той же час тобі в цьому місті немає місця. Ти не можеш приїхати і сказати, що я прийшов додому. Просто наче чужий став», - ділиться враженнями жінка.
Дозвілля для дітей у Смілі
Марія каже, що є багато організацій, які відчинили свої двері для дітей. І це дуже приємно. У місцеву школу своїх дітей віддали не одразу, оскільки тижні 2-3 були в шоці. Не знали, будуть залишатися чи кудись їхати. Потім зрозуміли, що все ж будуть у Смілі і віддали дітей в школу, але на домашнє навчання.
Марія з дітьми у "Дозвіллі"Фото: з особистого архіву жінки
«Оскільки в мене двоє дітей шкільного віку, їм потрібна була емоційна підтримка, соціальна адаптація і спілкування. Тут вони його знайшли. Хоч ми абсолютно чужі, але коли прийшли в місцеву школу, то нас прийняли дуже добре. Учитель намагався залучити до якихось позашкільних зборів. І в бібліотеці прийняли дуже тепло, як рідних. Заохочували до якоїсь активності: приходити, щось робити.
Узагалі у нас менший син почав читати у Смілі, саме завдяки дитячій бібліотеці. До 8 років він прочитав у десять разів менше книжок, ніж тут за пів року. Кожен тиждень приходить, бере по 2-3 книжки, прочитує їх за тиждень і наступного тижня бере знову 2-3. Якщо раніше це був телефон або іграшки, то зараз він сидить і читає. Йому це дуже подобається. Для мене це такий плюс так скажімо від цього вимушеного переїзду», - каже героїня нашого матеріалу.
Додає, що «плюсом» є і те, що жінка познайомилась з великою кількістю людей. Тобто вочевидь від того, що люди під час війни стали більш відкритими. Спокійно, просто відкриваються один одному, допомагають.
«Ті знайомства, які відбулись за період літа, це дуже багато класних людей з усієї України. Тепер точно можна сказати, що після перемоги буде куди їхати в гості», - розповідає Марія.
Зараз жінка з родиною повернулися в Київ. Оскільки чоловік працював до цього дистанційно, а зараз його вже викликають на роботу. В Ірпені квартира Марії згоріла повністю.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
