9 вересня 2023-го Сміла святкує День міста. Непроста справа - встановити точно, коли люди вперше оселились на мальовничих берегах ріки Тясмин. У будь-якому разі, останні півстоліття минули для Сміли доволі буремно та насичено. Детальніше розповідає Андрій Іванов, голова ГО «Пошук. Сміла» та справжній ентузіаст місцевої історії.
Легенди давнини: перші поселення та назва міста
Поселення під назвою Яцькове-Тясмино офіційно з’являється на історичній арені в 1542 році. Ріка огортає його немов тасьмою – звідси й назва. Але десь із початку 17-го століття – це вже Сміла. Легенда розповідає нам, що одного разу хоробра дівчина із поселення допомогла козакам вийти в тил татар через болота, чим врятувала місцевих мешканців. Козаки здобули перемогу, але їх рятівницю вразила ворожа стріла й вона загинула, навіть не назвавши свого імені. Тож на честь сміливої дівчини поселення перейменували, а саму її – з довгою косою та зламаною чорною татарською стрілою у руках – ще й досі зображають на гербі та прапорі Сміли.
Цікаво, що легенду цю зафіксував не хто інший, як один із нащадків графа Олексія Бобринського, який пізніше зіграв вирішальну роль у розвитку міста.
Водночас, Андрій Іванов розповідає, що археологічні дослідження, проведені на місці сучасного польського кладовища, де раніше була Замкова гора, себто центр поселення, доводять, що люди жили тут із 1397 року. Про це свідчать знайдені монети, викарбувані у ті часи й інші знахідки, побачити які можна у міському музеї.
Є навколо Сміли й давніші кургани, є і відома містянам Юрова гора, де були знайдені стоянки кам’яної доби й можливо розташовувався один із південних форпостів Київської Русі.
Мабуть, лиш спокійні води Тясмину достеменно знають та пам’ятають усіх, хто в різні часи ходив його берегами та задивлявся, як і ми сьогодні, на величне плесо. Що ж, милуючись рікою, щедро оправленою у смарагдові ліси, легко зрозуміти тих, хто залишався й обирав жити саме тут.
Епоха Бобринських: бурхливий розвиток та нові горизонти
Місцева краса – не єдине, що у ХІХ столітті привабило в Смілу Бобринських. А, проте, дехто із представників цього роду заповідав бути похованим саме на берегах Тясмину. Було це вже тоді, коли місто стало відомим промисловим центром, як сказали би зараз – із розвиненою інфраструктурою.
Середина ХІХ століття дійсно стала для нашого міста періодом неабиякого розквіту. Передували йому складні часи, коли Сміла та навколишні землі знаходились у власності Речі Посполитої. Багато було тут битв та збройних сутичок, пізніше вогнем спалахнув гайдамацький рух. «Горить Сміла, Смілянщина кров’ю підпливає», - читаємо в поемі «Гайдамаки» Тараса Шевченка…
Наприкінці ХVIII століття поляки продали цю місцевість князю Потьомкіну. Згодом вона перейшла у власність до його племінника Олександра Самойлова як частина російської імперії й була успадкована його донькою Софією. Юна красуня стала дружиною графа Олексія Бобринського, й саме ця подія змінила долю Сміли.
Софія Бобринська
Графа Олексія Бобринського недарма називали трудовим. Спокійне життя у розкошах було йому не до смаку, натомість його цікавило майже все на світі й важко знайти справу, до якої він упродовж життя не встиг докласти своїх рук, розуму та талантів.
Олексій Олексійович Бобринський
Одним із грандіозних його проєктів був розвиток цукрової промисловості. У ті часи цукор був у російській імперії дефіцитом, його можна було придбати лише в аптеках на вагу срібла. Пізніше кілограм цукру коштував як ціла корова! Окремі імпортери постачали його до царського двору й спокійно заробляли на високих цінах, аж доки граф Бобринський не розбудував мережу цукрових заводів. Починав він свою діяльність у Тульській губернії, але кліматичні умови для вирощування цукрових буряків там були не надто сприятливі. Справа йшла повільно і тут Олексій Олексійович звернувся думкою до посагу дружини – південних земель Смілянщини.
Смілянський цукровий завод
Цукровий завод у Смілі було збудовано 1838 року. Упродовж наступного десятиліття населення міста зросло у декілька разів. Граф збудував млин, лікарню (яка у наш час була названа на честь Софії Бобринської), на утримання якої щороку виділяв 8000 карбованців. Для роботи на заводі були потрібні кваліфіковані кадри й було вирішено готувати їх на місці. 24 особи із першого випуску технологів школи кадрів стали пізніше самостійними підприємцями, а смілянські класи переросли спочатку в училище та в інститут цукрової промисловості, а в наш час їх справу продовжує Смілянський технікум харчової промисловості та Національний університет харчових технологій, що в Києві.
Смілянські технічні класи
Нарешті, виготовлений цукор треба було транспортувати країною. Тож у 1876 році у Смілі була відкрита станція Бобринська, яка сьогодні відома нам як потужний залізничний вузол – станція ім. Т.Г. Шевченка.
Станція Бобринська
Олексій Олексійович особисто опікувався питанням створення в імперії мережі залізниць. Він уперто долав відсталість та інертність царських чиновників, які стверджували, що цей новий дивний вид транспорту нікому не знадобиться принаймні ще декілька століть. Натомість граф Бобринський не здавався, створив маленький макет залізниці й продемонстрував імператору, після чого одержав дозвіл на реалізацію проєкту.
Цікаво, що граф був онуком Катерини ІІ, нащадком її незаконнонародженого сина від Григорія Орлова. Проте, на своє походження він мало звертав уваги, завжди багато працював й мав неординарні для свого часу хобі. Так, він захоплювався фотографією і створив одні з перших в імперії дагеротипи (зображення на пластинках з міді, вкритих шаром срібла та оброблених йодом). Не вважав доцільним витрачати час на вирощування квітів, але для коханої дружини вивів унікальний сорт троянд.
Окрім того, він мав за звичку гарно сплачувати працю й кріпосні Сміли навряд чи й відчували себе такими. Принаймні після скасування кріпосного права для них практично нічого не змінилось, а, коли у 1868 році Олексій Олексійович помер, то труну з його тілом жителі міста пронесли на собі до залізничної станції.
Навіть у наш час у Смілі багато будівель, створених в так звану епоху Бобринських. Це і лікарня, і гімназія, і музей. На жаль, значну частину із тих, що були збудовані тоді, зруйнували німецькі війська, відступаючи зі Сміли у 1944 році.
Але і досі на Київщині можна почути приказку: «За вас хто, Бобринський працювати буде?», що нагадує нам про трудового графа, який не знав спокою й надав Смілі імпульс розвитку на століття вперед.
ХХ століття: трагічні випробування та обрії Незалежності
Цікаво, що єдиний пам’ятник графу Бобринському був становлений після його смерті в Києві на гроші киян. Але пізніше, із приходом до влади більшовиків, його було знято й замінено Щорсом. Так змінилась епоха.
Пам'ятник графу Бобринському в Києві
У 1920-х роках на Смілянщині ще довго жеврів визвольний рух. Але радянська влада втримала свої позиції й у 1923 році Сміла стала адміністративним центром району, продовжуючи свій шлях уже у складі УРСР.
Гіркими сторінками ХХ століття стали для нашого міста, як і для всієї України, Голодомор, а потім Друга світова війна. Лише за офіційними даними, зібраними після звільнення Сміли від окупації 29 січня 1944 року, у місті було вбито та закатовано понад 20000 осіб.
Досить активним став для Сміли післявоєнний період. Будувались нові житлові масиви, розпочав діяльність радіоприладний завод, стабільно зростала кількість населення. Свого історичного піку вона досягла в 1992 році на відмітці 82 400 жителі. Також працювали цукровий комбінат, машинобудівний, електроремонтний, молоко-консервний та хлібозавод, броварня, швейна та меблева фабрики.
Тож, Сміла затверджувала своє реноме промислового центру й усі ланки – від підготовки кадрів до транспортування продукції – знову працювали на повну потужність.
У перші турбулентні роки Незалежності України виробництво почало поступово скорочуватись, а відповідно і населення. Сьогодні, на фоні повномасштабної війни, про його відновлення та подальший розвиток говорити непросто, але Сміла живе, змінюється та пам’ятає свою історію – як гідне підґрунтя для майбутньої розбудови. Детальніше з нею можна познайомитись у місцевому музеї за адресою вул. Соборна, 98.
