Зоя Москаленко переїхала у Смілу з Харкова у серпні, оскільки наважитися поїхати з рідного міста раніше не могла. Редакція Сміла.City дізналась, що змусило жінку прибути до Сміли та її життєвий шлях.
Життя до повномасштабного вторгнення
Зоя Москаленко народилася на Харківщині та згодом переїхала до самого Харкова на навчання. Закінчила інститут, отримала освіту хіміка-біолога та пов’язувати своє життя з цим не хотіла. Викладала у школі, потім в університеті. Створила сім’ю, спробувала себе у бізнесі та зрозуміла, що це саме її ніша. Компанії, в якій працює жінка, вже 5 років. Вона займається косметичними засобами та побутовою хімію. Бізнес йшов в гору, Зоя була щаслива, але до 24 лютого.
За словами пані Зої, близько 4ї ранку 24 лютого вона почула, як щось гримить. Зазвичай, у цей час на їх районі комунальні служби вивозять сміття, тому вона подумала, що саме це відбувається і продовжила спати.
“До війни сміття вивозили з 2ї до 4ї ночі. І я чую, гримлять і гримлять, думаю, ну чого ж так голосно, там всього 3 бака стоїть. Закрила вікно, щоб не заважали, і лягла далі спати. Прокинулась десь о 10-й, розумію, що син не поїхав на заняття в академію, чоловік на роботу, донька до школи, я дивлюсь на них, кажу, а чого ви вдома? А вони мені в один голос - війна почалась. Кажу, та не може такого бути. І тут неподалік біля гідропарку, трошки прорвалися, і розбомбили школу”, - розповідає жінка.
І хоч лунали вибухи та авіація, пані Зоя не квапилася їхати. Думала, що це швидко закінчиться. Донька вчилась у вечірній школі на художньому відділенні, син у академії. Її чоловік наполягав на виїзді, щоб вона забрала молодшу донечку та поїхала куди очі бачать, аби вони були у безпеці. Її подруга ще у березні приїхала до Сміли та кликала її сюди, розрекламувала художню школу, але жінка до останнього не хотіла їхати.
"Вона поїхала з Харкова ще у березні. Казала, що місто гарне, тихе. Є чудові школи, альтернатива тим, в яких ми навчалися. Але бажання їхати всеодно не було. Аж поки у серпні на сусідній вулиці, де у доньки жили однокласники, вчителі, не запустили ракету і не знищили будинок. Ми сидимо сім'єю і чуємо авіацію, і вибухи. Вікна відкинуло, штори, двері. І ми бачимо цей дим, пожежників, медичну допомогу. Вбили і вчителя, і її однокласників, і друзів. Дитина плакала і вечір, і ніч. І чоловік вже не витримав і сказав, щоб ми збирали речі та їхали", - каже жінка.
На запитання, чи є куди повертатися та чи вціліло їх житло, жінка сказала, що так. Вона з донечкою дуже хоче додому.
Життя у Смілі та плани на майбутнє
Приїхавши на Черкащину, жінка зіткнулася з проблемою винайму житла. У Смілі воно було переповненим, у Черкасах зависокі ціни на оренду. Тому вони з донькою деякий час мешкали у готелі в Черкасах.
“Знайти житло тоді у Смілі було складно. Деякий час ми жили у Черкасах, потім знайшли тут гуртожиток, і от сюди нас наче Бог послав. Місто мені сподобалось, донька пішла у художню школу на Богдана. Вона задоволена, а значить задоволена і я. Там багато діток теж переселенців, вони швидко знайшли спільну мову”, - наголошує жінка.
За її словами, Черкащина прийняла їх дружньо та тепло.
“Черкаси гарні, менше ніж Харків, але тут затишно. А Сміла маленьке містечко, але тут дуже чуйні люди. Я навіть можу її рекомендувати, як туристичну місцину. Тут гарна природа. Та і я така людина, яка може жити будь-де, головне щоб в Україні, вона для мене понад усе”, - розповіла пані Зоя.
Зоя Москаленко поділилася з редакцією і планами на майбутнє - це звісно переїзд до рідної домівки та відновлення бізнесу.
“Ми ось їздили на зимові канікули до Харкова, тепер поїдемо на весняні. А наприкінці травня, я так міркую, вже остаточно поїдемо додому. І з Європи усі будуть повертатися, і ми сподіваємось, що море буде розблоковано і будемо піднімати бізнес. А зараз, якщо навіть щось погане і трапляється, ну і Бог з ним, нічого з нами не станеться. Ми все переживемо”, - каже жінка.
