Вікторія Олененко - мама трьох діток. Ще з дитинства вона займається спортом та полюбляє цю сферу. Усе життя жінка пропрацювала бухгалтером, проте у 2022 році вирішила здійснити свою давню мрію та стати фітнес-тренеркою.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з Вікторією та дізналась, як вона наважилась під час війни відкрити власну фітнес-студію, у чому родзинка її тренувань та які поради може дати початківцям.
Чим займалась раніше та як вирішила стати фітнес-тренеркою
Вікторія Олененко займається спортом протягом усього життя, але саме професійно лише останній рік. До цього працювала бухгалтером у Смілянському дитячому будинку-інтернаті. Розповідає, що це звичайна офісна робота за комп’ютером, де болять шия, плечі, поперек. Тож треба було щось з цим робити і змінювати якось своє тіло. Після основної роботи просто ходила на фітнес. Потім чоловік запропонував третю дитину, тож згодом Вікторія пішла у декретну відпустку. Каже, що тоді вже вирішила займатись «офіційно» фітнесом. Тобто не ходити кудись, а щоб до неї ішли люди. Тож, будучи у декреті, вирішила здійснити свою давню мрію і стати фітнес-тренеркою.
Вікторія на старій роботіФото: з особистого архіву жінки
«Відкрити фітнес-центр було моєю мрією. Я дуже цього хотіла, але боялась. Було і фінансово складно і підтримки як такої не було. Я планувала це ще до війни. Десь за рік до цього вже планувала привести себе до форми, бо я ж була після пологів, а потім вже розпочати цю справу. Проте почалася війна, депресія. Я замкнулась, сиділа вдома. Чоловік сказав мені щось робити. Якщо мені допоможе це у моральному плані, то треба йти і працювати. Казав, що таким чином я зможу допомогти не тільки собі, а і дівчатам, бо не тільки ж мені це потрібно.
Тоді якраз звільнилось місце, яке я орендую зараз. Виїжджали звідти люди. Поки що це єдине місце, яке мені підходить. Я хотіла саме на Машбуді. Так все і вирішилось тоді. Місце знайшлось, чоловік допоміг. І 1 липня ми відкрили фітнес-центр. На стару роботу я планую повертатись, адже одне одному не заважає. Просто я буду іти не кудись, а на свою улюблену фітнес-роботу до своїх дівчат», - розповідає Вікторія.
Спортом жінка займається ще зі шкільних років. Був у житті баскетбол, волейбол, у юному віці змагались з різними школами. Також була командиром команди. Каже, що хотіла піти на фізмат, але трішки не склалось. Проте все життя була у спорті і постійно займалась, бігала на стадіоні, ходила. Де було фізичне навантаження, туди і йшла. Бігала на стадіоні 21 кілометр майже кожного дня.
Вікторія навчалась у Харківському університеті по фізмату, проходила курси. Диплом вже отримувала перед початком війни. Каже, що його навіть не встигли роздрукувати та видати, тому надсилали поштою. Скидали матеріали і вже тут сама роздруковувала. Навчалась працювати з людьми, правильно та грамотно створювати тренування, щоб не зашкодити ні в якому разі, а тільки допомогти людині.
Спочатку ніхто не знав про плани жінки. Каже, що усі знали, що вона спортсменка. Коли бачили на фітнесі, то постійно казали, що давай вже щось своє відкривай та підемо до тебе. Це було, наче підколювання, але так і вийшло, що подруги після того, як я відкрилась студія, пішли до Вікторії.
Які були складнощі та чи справдились очікування
Жінка розповідає, що було трішки складно морально, бо вона непублічна людина. Постійно змушує себе сфотографуватись. Тож було морально важко бути в центрі уваги, коли приходитимуть дівчата.
Матеріал, про тіло, як з ним працювати, як тренуватись повністю знає. Каже, що підкована гарненько. Але ж це ще треба втілювати у спілкування, щоб люди не тільки прийшли за здоровим тілом, а ще й відпочили морально, тому було важко саме в цьому плані. Але Вікторія згадує, що взяла себе в руки, прийшли дівчата, посміхнулись і вона також у відповідь. І їхня група стала справжньою сім’єю.
Після відкриття зробила групу у вайбері і спочатку через знайомих люди знаходили студію, а далі вже пішло «сарафанне радіо» і потроху набігли люди. Розповідає, що конкурентів в принципі не було, бо в районі Машбуду це перший фітнес-центр. Тож прийшли люди, які близько жили. А потім вже розповідали знайомим. Також розмістила рекламу у Фейсбуці і люди вже почали підтягуватись.
Приміщення фітнесуФото: з особистого архіву жінки
«Коли я відкривала студію, то малювала собі картинку, як це повинно бути. Кажуть іноді краще готуватися до гіршого, щоб потім не розчаруватись чи засмутитись. А в мене якось так все вийшло класно. Я була в шоці і навіть не очікувала. Дівчата пішли до мене, я перестала боятись і спокійно розмовляю. Хоча я все життя спілкувалась російською, вчила усі терміни цією ж мовою.
Перший місяць ще вела так тренування, а потім поставила собі мету, що треба перейти на українську мову. Це теж такий бар’єр був для мене. Тож на другий місяць я почала вести вже українською. Це певне досягнення для мене. Спочатку з мене трішки сміялись, але зараз вже нормально спілкуюсь і майже все виходить», - згадує Вікторія.
Як вплинула війна на плани та мрії
Жінка зазначає, що, може, це іронічно сказано, але війна допомогла відкрити центр раніше. Можливо, вона ще б вагалась і відтягувала цю справу. Постійно шукала якісь відмовки. Казала, що фінансово не виходить, немає часу, дитина має підрости тощо.
«А тут війна дала мені зрозуміти, що треба брати себе в руки і робити, бо ми живемо сьогодні і невідомо, що буде завтра. А завтра буде завтра і буде ще краще. Тож війна, якщо чесно, мені дала такий хороший поштовх наважитись це зробити», - каже бізнес-леді.
Чи подобається робота
Вікторія розповідає, що обожнює свою роботу, як би не втомилась, бо все ж таки маму ніхто не відміняв. І троє дітей - це не дуже легко. Але ввечері іде кожного дня і знає, що відпочине. Каже, що після своєї роботи ходила на фітнес і це було чудово, а коли іде і знає ще, що її чекають дівчата, то це ще краще навіть. І немає ліні. Коли сама кудись ходиш, то є думки, що, може, завтра, післязавтра чи через тиждень. А коли знаєш, що хтось чекає, то це мотивує. Тоді не можеш сказати, що лінь.
Жінці саме робота допомагає зараз триматись, щоб не отримати емоційного вигорання. Зазначає, що дуже правильно зробила, прийнявши рішення почати тренувати у тому моменті, коли майже повністю вигоріла. Це була післяродова депресія, стрес, потім війна почалась. Тож саме фітнес допоміг. І багатьом дівчатам, які приходять, також.
Плани на майбутнє та поради іншим
«Я хочу не тільки, щоб я була фітнес-тренеркою, а щоб моє оце «дитятко», приміщення, яке я винаймаю, мало більше можливостей. Тобто, щоб був не тільки фітнес, а і стретчинг, йога, щось для дітей. Я веду одну годину на день, а це приміщення так і просить, щоб туди прийшли тренери і там зробили щось класне. Тож хочу своє «дитя» виростити так, аби люди ішли в зал зранку, в обід і ввечері і там було щось цікаве», - ділиться своїми планами Вікторія.
Каже, що зараз у її групі у вайбері 52 людини. Через те, що зараз війна, дуже складно створити одну групу, бо деякі люди приїжджають, а хтось їде навпаки. Тож кому коли зручно, тоді і приходить. Зараз веде лише для дорослих, бо в принципі з дітками і не планувала працювати. А хоче долучити тренерів, які в цьому більш обізнані, і будуть працювати з малечею.
Вікторія радить усім просто не боятися. Боятися вовка - в ліс не ходити. Каже зі свого досвіду, що це не так лячно, як здається. Не зробила б за рік, то просто втратила б цей час.
«Треба брати і робити, бо краще жалкувати за щось зроблене, ніж навпаки. Зараз війна і ми не знаємо, що буде завтра, тож треба вставати і робити», - наголошує вона.
У чому родзинка тренувань
«Узагалі фітнес-центрів багато і, я вважаю, що йдуть не на фітнес, а до людини. Я ходила туди, де мені комфортно, тому я так і думаю, що до мене приходять «мої люди». Якщо комусь не сподобалось, це не означає, що я погано вела тренування, а просто людині не комфортно саме зі мною. Я стараюся просто з людьми бути людяною. У цьому моя родзинка. Якщо я перейду в інше приміщення, то я впевнена, що ті люди перейдуть зі мною», - розповідає Вікторія Олененко.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
