Оксана Минайлова приїхала з Харкова разом з сином Володимиром та чоловіком. До війни жінка працювала на комбінаті хлібобулочних та кондитерських виробів «Кулиничі» у відділі комерційних тендерних закупок, а її син навчався в одній із Харківських шкіл у 6 класі. У їхньому житті все було добре. В минулому житті, яке існувало до 24 лютого.
Редакція Сміла.City поспілкувалася з Оксаною та її сином, аби дізнатись про життя у Харкові під час війни, евакуацію та облаштування у Смілі.
Як почалась війна
Жінка розповідає, що 24 лютого її будильник спрацював о 5:10 ранку і тоді почалися вибухи в місті. Вона з сім’єю живе на 6 поверсі і навколо будинку стоять багатоповерхівки. Складалось відчуття, що вибухи були геть близько.
«Я швидко підскочила, мій син Володя ще спав. Я не знала, як йому так донести та сказати, щоб він одразу не злякався. Ми то розуміли, що справа до цього іде. У новинах все напружено було. До кордонів нашої області підтягувалася техніка вся російська. Це все було на очах, бо ми якраз межуємо з Бєлгородом. І коли я встала, в мене аж ноги підкосилися. Сіла на диван і про себе думаю: «Усе, почалася війна».
Не розуміли, куди бігти, тому що не працював інтернет, він був відключений. У нас почалася паніка, тому що ми не могли зателефонувати знайомим, родичам і запитати, чи все нормально у них», - каже Оксана.
Перші два дні вони ще жили у своїй квартирі. Точніше у ванній кімнаті, куди ховались за правилом двох стін. Але потім ситуація стала критичною і сім’я змушена була спуститись в підвал. Там жили ще з чотирма родинами, це 16 осіб. Приміщення було невелике, близько 20 квадратних метрів. І вони там жили, їли, сміялись, плакали, жартували, молились, коли було дуже голосно. Оксана каже, що всі стали як одна велика сім’я. Так вони прожили до 16 березня. Іноді так «прилітало», що трусились стіни і сипалась з них пилюка на людей.
Каже, що їм пощастило, тому що іноді могли перебіжками піднятися нагору, щоб хоча б умовно скупатись. Помити руки і обличчя - це вже було дуже добре. На жаль, вибухи трохи завдали шкоди. У квартирі винесло вікна, але батько Оксани їх відремонтував. Жити можна, хоч і трохи задуває.
Їхала й молилась
«15 березня ввечері, коли було вже дуже голосно, ми прийняли рішення виїжджати. У наших знайомих, з якими були у підвалі, в Смілі живуть батьки. І вони нам сказали, що це дуже тихе і мирне містечко, добрі люди і запропонували поїхати з ними. Ми не знали, куди їдемо, у нас тут немає взагалі знайомих, окрім сім’ї, з якою у підвалі познайомились. Але на свій страх і ризик вирішили поїхати з ними», - згадує жінка.
Виїжджали родини під вибухами. Гатити почали десь через годину, після виходу з підвалу. Оксана розповідає, що це було настільки страшно, що неможливо передати словами. До останнього не знали, що робити: їхати далі чи повертатись у підвал. Вона з сином поставили в машині з усіх сторін сумки, аби хоч якось захиститись. Поки виїжджали з області, всю дорогу читала молитву.
«Перша наша зупинка була в Полтаві і у нас був такий шок. Виявляється люди ходять на вулицях, їздить громадський транспорт. І аж дихати легше стало. Світло, нічого не «бахкає». Звісно всі були все одно напружені, нервові. Усе якось вплинуло на наші взаємини один з одним. Змогли трохи заспокоїтись вже після того, як приїхали в Смілу.
Зовсім не знайомі люди нас у себе прихистили. Дали нам абсолютно все: постіль, ліжко, дитині письмовий стіл. Також дали підручники та різне приладдя, бо сина я записала потім у 1 школу і він онлайн навчався. Ми їм дуже вдячні за це. Сусіди давали нам гостинці різні. Це було настільки привітно, що для себе я зрозуміла, що я не можу лише приймати сама. Я хочу і віддавати сама, тому через деякий час прийшла у ГО «Січ». Дізналася про відкриття і тепер тут на добровільних началах. Ми не заробляємо, але душевно я спокійна, що якусь частинку добра я людям віддаю», - каже героїня нашого матеріалу.
Життя у Смілі
Жінка знайшла ГО «Січ» через оголошення в інтернеті. Спочатку отримала гуманітарну допомогу, а потім побачила набір волонтерів і вирішила доєднатись. Син Оксани також допомагає в організації. Вони з жінкою просять небайдужих смілян, якщо є віск або тютюн, приносити їх у ГО «Січ». Там волонтери виготовляють цигарки та спеціальні свічки для наших воїнів.
Також після приїзду почали відвідувати волонтерський центр «Дозвілля». Оксана каже, що Світлана Цьома та Вікторія Сінаєвська (засновниці центру) прийняли їх тоді з відкритими обіймами, посмішкою на обличчі та сяючими очима. Володимир і досі відвідує цей центр, щотижня їздить у БДЮТ, бере участь в заходах, допомагає організовувати, грає на фортепіано, співає та займається іншими видами дозвілля. Йому дуже подобається, він знайшов там багато друзів.
«Пам’ятаємо, на першому заняття ми просто грали в м’ячик, але ми були настільки скуті з сином. І вони нас тоді так розхитали своїм позитивом, що стало так легко і відпустило трохи. Це був ніби ковток свіжого повітря. З’явилась якась внутрішня свобода. Була велика моральна підтримка. Ми їм дуже вдячні за це», - згадує Оксана та її син Володимир.
У Харкові в Оксани залишився батько, родина брата та інші близькі. Вони телефонують один одному 3 рази на день: зранку, в обід та ввечері обов’язково. Постійно питають, як пройшла ніч, чи все нормально.
В «Січі» харків'янка зараз займається речами для ВПО. Раніше була на локації, де роблять кікімори для військових. Каже, що колектив дуже дружній, привітній і це допомагає рухатись далі. На початку була апатія до всього, але зараз вже краще.
«Містом ми з сином дуже задоволені. Тут неймовірні озера, річки, нам дуже подобаються. Володя ходить навіть на рибалку сюди і тому в нас є що повечеряти. Маленьке, але дійсно дуже затишне місто. Ми ще також відвідували уроки української мови, які проводила Любов Дяченко-Лисенко для волонтерів ГО «Січ». Я з Володею залюбки їх відвідувала, коли був час.
У мене був страх на початку, але люди дуже добрі тут, тому все чудово. Завдяки знайомим, яких ми тут знайшли, можна гори звернути. Володю в школі прийняли також привітно. Директор організувала тоді зустріч з дітьми, які приїхали в місто і ми усі познайомились, надавали нам допомогу. У Харкові ситуація не стає кращою, а, на жаль, тільки погіршується, тому плануємо і далі тут залишатись», - розповідає жінка.
Володимир у Смілянській школіФото: з особистого архіву
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
