Валентина Шевченко приїхала з Харкова разом з молодшою дочкою. Майже місяць з сім’єю були в рідному місті під постійними обстрілами. Коли вже втретє влучило в їх будинок, прийняли рішення разом з дочкою виїхати у безпечне місце. У Харкові та області залишилась старша донька Валентини з сім’єю, чоловік та син.
Редакція Сміла.City поспілкувалась з жінкою і дізналась детальніше про місяць життя під обстрілами, евакуацію та облаштування у Смілі.
Як пережили обстріли Харкова?
До війни Валентина працювала з дітьми: нянею в сім’ї, в приватному садочку. Каже, розуміла, що може щось початись, але все одно це було неочікувано. Перші три дні з сім’єю жили в гаражі, де є підвал, проте там теж не дуже безпечно, тому повернулись в квартиру. Спочатку були проблеми зі світлом, не було газу, тепла. Ховали дітей то у ванній, то в тамбурі.
«У ніч з 6 на 7 березня нас сильно бомбили, хвилин 40. Розуміли, що вже неможливо залишатись, але і виїжджати було страшно. Я довго не наважувалась. Узагалі до кінця не вірила, що може початись війна. Навіть коли перші вибухи почались, думала, що може це гроза. До останнього не вірила», - каже жінка.
Куди тікали від війни?
Розповідає, що виїхати з Харкова було дійсно важко, адже бомбили, людей вивозили. Не так сама дорога була складною, як виїзд з міста. Коли вже доїхали до Полтави, там жінку з дочкою зустріли, вони переночували і потім поїхали в Смілу. Тут облаштувались у дівчини, з якою Валентина познайомилась в інтернеті.
«Як сказала одна людина, що багато чужих людей стали своїми, а своїх - чужими. Перед Новим роком я познайомилась в інстаграмі з дівчинкою, у неї дитина з інвалідністю. Я їй відправляла подарунок. Коли вже було дуже погано у Харкові, вона нас покликала до себе. Ми жодного разу не бачились, не зустрічались, але прийняли нас вони як рідних. І ми от зараз живемо у них вже 4 місяці», - згадує Валентина.
Жінка каже, що пристосуватись до нових умов було дійсно непросто. Складно було спати роздягненими, звикнути до елементарних побутових речей, бо в Харкові не було можливості навіть помитися нормально. Складно було розлучитися з улюбленими речами, спали з ними мало не обійнявши. Перший час і сирени напружували, бо в Харкові їх не було.
«Була апатія майже до всього. Тут спокійно, усе по-іншому. Було дико, що всюди горить світло, бо у нас було світломаскування. Тобто у нас, якщо темніє, то вже всюди світла немає. Незвично було, що можна вийти гуляти на вулицю. Дивишся на дитину і плачеш від того, що вона може спокійно гуляти. Навіть коли в Полтаву доїхали спочатку, нам сказали відпочивати. Я сказала ні, ми підемо на вулицю, тому що дитина місяць просиділа у квартирі без свіжого повітря», - згадує пані Валентина.
Як живеться в Смілі?
Спочатку жінка дивилась постійно новини і моніторить зараз щодня. Каже, що прокидається і одразу бере телефон, читає, яка там ситуація у рідному місті, постійно підтримує зв'язок з рідними, які залишились в Харкові. Через деякий час, після приїзду в Смілу, разом з дочкою почали потроху відволікатись та чимось займатись.
Зараз жінка водить свою дитину у волонтерський центр «Дозвілля» і розповідає, що дуже задоволена, що туди потрапила, їм дуже подобається. Порекомендували «Дозвілля» їм весною, вирішили піти і от вже чотири місяці Валентина з дочкою відвідують центр. Також водить дитину на тренування, ходять плести сітки у волонтерську організацію «Січ». Розповідає, що зараз вже зайняті щодня і потроху відволікаються від усього, що відбувається.
Містом та його мешканцями жінка з дитиною дуже задоволені, вдячні людям за допомогу і підтримку. При першій можливості, коли ситуація стане кращою, планують одразу ж повернутись додому до рідних та близьких.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
