Альбіна Осатюк,корінна жителька Покровська, виїхала з нього через війну у квітні 2022 року. Жінка розповіла редакції Сміла.City про евакуацію з рідного міста та початок нового життя на Смілянщині.
Про життя до війни
Пані Альбіна закінчила Констянтинівське медичне училище та отримала професію медсестри. Вийшла заміж, попрацювала в Покровській лікарні. 17 років тому сталася трагедія - загинув на шахті її тодішній чоловік.
“Моїм донькам було тоді 2,5 та 4,5 років. Це був складний час, я багато працювала,дітей майже не бачила. Батьки допомагали, сиділи з ними, але я не могла так їх залишати без мами, - розповідає Альбіна. - Тому звільнилася, просиділа вдома, поки молодшій не виповнилось 8 років. Шахта виплачувала гроші за чоловіка. Щоб дарма не сидіти вдома, поїхала у Слов'янський педагогічний університет. Там отримала освіту логопеда-дефектолога, корекція мовлення. А потім зустріла свого нинішнього чоловіка. Він також овдовів, тільки в мене вже 17 років минуло, а у нього 16", - каже жінка.
Зараз вони разом виховують маленького сина Богдана.
Повномасштабне вторгнення та евакуація з рідного міста
Чоловік Альбіни Михайло запевняв її, що війна буде. Жінка сперечалася - не хотіла вірити, що таке можливо у 21 столітті. Але чоловік виявився правий.
“25 лютого дзвонить мені з Харкова старша донька - мама, почалася війна, ви як? Потім прийшов чоловік з роботи і каже, що у нас заміновані залізничні колії які з часом стали вибухати. Ми тоді вирішили не виїздити, просиділи у Покровську до кінця квітня. Росіяни почали дуже сильно обстрілювати місто. Ми жили на мікрорайоні Лазурний за полем там у нас Кураховське озеро, в 17 кілометрах від нас. Там поле, посадка, ще поле і Курахово. І я бачу оце все - і гради, як вони летять, і ракети. Ми почали підготовлювати підвали у своїй 9-поверхівці.
На той час ми добре жили, усе було. Донькам я купила по квартирі, сама жила у чудових умовах, ми у грудні 2021 року тільки закінчили ремонт - і вікна поміняли, і меблі. Мали ми все, а тепер нічого нема”, - розповідає Альбіна.
Почалися жахливі обстріли Покровська. Через Покровськ рашисти везли військову техніку. Заради дітей, 17-річної Владислави та півторарічного Богдана вирішили їхати. Хотіли забрати з собою і батьків, проте ті відмовились - сказали, що це їхнє місто і вони звідти не поїдуть.
Альбіна склала маршрут. Планували їхати до її однокурсниці у Кіровоградську область, у місто Смоліно, там заночувати, а потім поїхати до Хмельницького.
“У Черкаси чи область їхати не планували. Загалом, розраховували на короткі переїзди не більше двох годин, бо малій дитині важко. Випадково забила в навігаторі «Сміла» замість «Смоліно». Проїзжаємо Кропивницький, вже минає дві години, а ми ніяк не доїдемо. А там ще міст було зруйновано, тож військові показали дорогу через Умань.
Зрештою, добралися до Сміли. Донька сердиться, чоловік втомлений, я позаду з речами та дитиною. І тут донька каже - мамо, ми в Черкаській області. Я їй - яка Черкаська, нам треба до Танечки у Смоліно. Зрештою, зупиняємося біля зупинки де споруда “I love Smila”. Стоять дві жінки – так, кажуть, це Черкащина, а до Кіровоградської ще 170 кілометрів. Була вже 5 година вечора, ми дуже втомлені. На готелі “Сміла” знайшла номер волонтерів, нас поселили у дитячий садочок. Планували відпочити там та їхати далі. А на наступний день приходить директор садочку і каже, що можемо залишитися ще на тиждень”, - описує курйозну ситуацію Альбіна.
Разом з жінкою та її родиною, у садочку, де вони заночували, була ще сім'я з Харкова. Їм пропонували будинок у селі - але ті хотіли щось облаштоване. Директор дитячого садочку запронував родині поселитися замість них, на що вони погодилися.
У тій хаті давно ніхто не жив, проте там були деякі речі для існування. Прожили ще тиждень та почали думати, що робити далі. Обстріли Донецької області продовжуються, куди їхати далі?
Господарство, ремонт та початок нового життя в Малій Смілянці
Родина почала шукати хату. Знайшли будинок у Малій Смілянці, проте без води та ремонту. Там ніхто не мешкав вже 8 років. Домовилися з власницею про те, що придбають його на виплату та почали облаштовувати. Альбіні було складно починати жити у приватному будинку після багатоповерхівки.
“Це був певний вихід з зони комфорту. Проте я була більш-менш готовою до того, що доведеться багато працювати тут по господарству. Коли ми тільки одружилися з першим чоловіком, була тяжка ситуація, яка мене загартувала. Дитині півтора року, бракувало грошей, їли тільки пшоняну кашу. При тому, що він ходив у шахту, ми не могли собі дозволити м’яса. Згодом чоловік просунувся кар'єрно та став заробляти більше. Однак той стрес напевно і загартував”, - каже жінка.
Хата виявилась геть порожньою. Найпершою проблемою стало те, що середній донечці не було де спати.Тоді Альбіні ще раз довелося вийти з зони комфорту - просити людей про допомогу.
“Важко було просити у чужих людей, коли ось недавно мала все. Після довгих роздумів вирішила викласти пост у смілянській групі у Facebook. Ми якраз у хату провели світло та інтернет. І люди почали ділитися, пропонувати допомогу.
У нас тоді був "ланос" і ми на ньому привозили то тумбочку, то ліжко. Я заспокоїлась. Спати є де, шафа є. Тепер треба заводити господарство. Якраз тоді наш знайомий, Валерій, запропонував чоловікові роботу санітаром в лепрозорії в Старосіллі - він, звісно, погодився. Мені пропонували на Загреблю у Смілі піти медсестрою. Але нема куди дівати малого, садки тоді не працювали. Тож вирішила займатися господарством та будинком”, - згадує жінка.
Альбіна почала вирощувати квіти, розбила на подвір’ї клумби. Їм подарували дві кози, пізніше козликів. Потім завели квочку та курчат. Залишалася проблема з водою - потрібно було город полити, закрити на зиму консервацію, напувати птицю. Однак для того, щоб провести воду, потрібні були чималі гроші. Тож Альбіна почала робити маленький бізнес - домашні напівфабрикати.
“Люди купують вареники чи пельмені у магазинах, але ж є такі, що люблять тільки домашню продукцію. Почала ліпити. І котлети, голубці, млинці. Деякі купували, але згодом клієнти повиїжджали. Восени 2022-го влаштувалася в Яблунівку у садочок на півставки медсестрою. Працювала там і зиму та весну цього року. А на літо звільнилися, треба ж вдома щось робити.Чоловік гусей привіз, а ще нам подарували козликів”, - каже Альбіна.
Однак питання з водою залишалося. Коштів все ще бракувало, коли їй написав чоловік зі Сміли, який дуже давно мешкає у США. Пообіцяв надіслати 200 доларів, якщо жінка викладе пост та попрохає про допомогу у смілянський групі - вона активно веде сторінку у Facebook. Викладає пости про господарство, свій побут.
“Я йому кажу - я так не можу, просити гроші в людей. Він наполягав,зрештою вирішила, що напишу той пост. І після цього інші люди надіслали 4500 тисячі гривень. Я продала ще своїх речей на 20 тисяч. Мені дали розрахунок з минулої роботи, чоловіку також щось виплатили - вийшло 37 тисяч гривень”, - розповідає жінка.
Однак наштовхнулися на іншу проблему - ніхто не брався бурити свердловину, бо в дворі непробивний граніт. А через копання криниці до води не дістатися.
Зрештою копачів, які пробивають граніт, знайшли.
“Молилася, щоб нам вистачило грошей. Б'ють вони ту свердловину, пройшли один шар граніту, другий - зрештою, дісталися води. Якраз 37 тисяч коштувало, як у мене і було”, - каже Альбіна.
Життєво важливе в будинку та на обійсті сім'я зробила: пробили свердловину, мають якісну воду. Нині Осатюки планують облаштовувати господарство далі - хочуть зробити хороший паркан та відремонтувати дах будинку, який наразі ще протікає. За словами пані Альбіни, вони задоволені, що в них налагоджується життя на Смілянщині. Плани будують лише на найближчий час, а далі буде видно.
