За словами директора Смілянської міської організації ветеранів України Якушенка Миколи Трохимовича, найстаршою людиною міста є 97-річний Добровольський Борис Антонович, що, незважаючи на свій поважний вік, веде активний спосіб життя: досі порається на городі, займається деякими хатніми справами, обожнює квіти і регулярно виходить на подвір’я милуватися ними.
Дідусь розповідає, що народився в нашому місті в далекому 1925 році, коли населений пункт мав зовсім інший вигляд. За словами героя, більшості будинків ще не побудували, замість них було поле, на якому вирощували буряки, пшеницю. Згодом з’явився аеродром із двома літаками: санітарним і поштовим. Поруч військова частина розміщувалася. Хоч Сміла і маленька, але промисловості, за спогадами чоловіка, в той час було дуже багато: два цукрові заводи (пісочний і рафінадний), при яких діяли майстерні; пивоварний завод; швейна фабрика; механічні майстерні; школа; єдиний у тогочасній Україні технікум легкої промисловості; станція Шевченка, при якій діяв завод, що ремонтував потяги. На очах ветерана будувалося місто, збільшувалася кількість населення. У перший і другий класи він, як і більшість тодішніх школярів, ходив на навчання у полатаному одязі: що було, те й одягали. Коли ж хлопчик перейшов до третього класу, то ввели шкільну форму, і здобувачі освіти вже мали охайніший вигляд.
У 1940 році чоловік вступив до Смілянського залізничного училища на слюсара з ремонту рухомого складу. У 1941 році навчальний заклад відправив студентів у воєнкомат, звідки тим довелося йти пішки до Черкас під наглядом військового. Парубки кілька місяців працювали у колгоспах, потім на станції Кагановича. Згодом молодь відіслали в Омськ. У 1942 році після завершення навчання молодих людей розіслали по різних куточках СРСР. Борис опинився у Вологді, де працював певний час. Згодом навчався у Чуваській полковій школі.
У квітні 1943 року юним солдатам дали харчі і відправили на фронт, недалеко від Москви, де ті пробули лише кілька днів. Незабаром їх привезли в Україну, перерозподілили, герой потрапив у 3-тю танкову армію сержантом. Борис із побратимами брав участь у славетному форсуванні Дніпра в 1943 році. Ось як він описує бій: «Першого ж дня ворожі солдати вийшли з окопів і пішли на нас, ми теж покинули траншеї - і на них. Мене тоді легко поранило в бік: перев’язали і далі воював. Три дні вступали з німцями в рукопашні бої. А тоді нам замість гвинтівок видали автомати, і ми почали косити ворога. Не можу сказати, скільки було поранених і загиблих, бо на очах виростали гори трупів, там були і їхні, і наші. На шостий день нас нарешті вивели з окопів, накормили гарячим бульйоном. На восьмий день ми пішли в контрнаступ, але спочатку була артилерійська підготовка: ми по німцях били всім, чим могли. Вогонь не вщухав. Але ж і вони нас засипали снарядами. З нашого батальйону лише 12 осіб залишилися живими. Після артпідготовки ми вилізли з траншей, а німці вже відступали».
Форсування ДніпраФото: З мережі "Інтернет"
Під час відомої битви на Дніпрі чоловіка поранило в плече, маленький уламок снаряду потрапив у грудну клітину, де він залишився до сих пір. Військовий лежав у Сумах у госпіталі, звідки командування забрало на фронт, знову в 3-тю танкову армію, проте в іншу бригаду. З цієї миті і до кінця війни був розвідником. Ще кілька разів зазнавав поранення і контузії. За словами ветерана, легко їх переносив, тільки 2-3 перші дні не воював.
У 1945 році герой із побратимами ходили на завдання до Рейхстагу. На зворотному шляху, коли радянські воїни майже зайшли в будівлю, їх помітили німці і відкрили вогонь. Куля відрикошетила від сходинок і потрапила в ногу Бориса Антоновича. Його забрали в медичний санітарний батальйон, сказали, що кінцівку треба ампутувати.
Медичний санітарний батальйонФото: З мережі "Інтернет"
Друзі-вояки прийшли до чоловіка попрощатися, оскільки їх відправляли у Дрезден. Тоді ж медсестра повідомила пораненому, що операція скасовується. Щойно відвідувачі поїхали, він швидко (як міг) побіг до водія бронетранспортера і попросив почекати на нього. Через кілька хвилин покинув медсанбат, скоро наздогнав своїх і рушив із ними до Дрездена. Дорогою до міста радіозв’язком повідомили про капітуляцію ворога. Не встигли військові порадіти, як через 10-15 хвилин їм наказали розвертатися і їхати у Чехословаччину, адже в країні ще тривали бої. Місцеве населення закидало новоприбулих солдатів квітами. У Празі була купа есесівців. Борис із поплічниками розвідали всю потрібну інформацію, доповіли керівництву. Тієї ж ночі кукурузники розбомбили деякі місця. Зранку німці остаточно здалися. Війна закінчилася!
Військова частина ветерана після перемоги ще певний час була в Чехословаччині, потім у Німеччині, де розформувалася. Герой був у відділі контррозвідки в Німеччині до 1948 року. Тоді повернувся в рідну Смілу, влаштувався у локомотивне депо, одружився. Сьогодні має трьох доньок, п’ять онуків, шестеро чи семеро правнуків і аж трьох праправнуків!
