59-річна Вікторія Локтіонова, приїхала з Маріуполя до Сміли у березні. У рідному місті жінка працювала продавчинею одягу на центральному ринку. 

Редакції Сміла.City пані Вікторія розповіла про життя до 24 лютого,  свої улюблені місця у рідному місті, як їй вдалось евакуюватися та чим займається у Смілі.

 

Життя у Маріуполі до повномасштабного вторгнення

 

Вікторія за фахом інженер, проте 17 років працювала продавцем жіночого одягу на центральному ринку у Маріуполі. Багато хто з її постійних клієнтів, як вона розповіла, “виросли” з нею. 

“Я ось подумала, скільки дівчаток завдяки мені почували себе по іншому. Я 17 років там пропрацювала. Дуже багато приходило школярками, потім вже як заміж вийшли, а згодом і з дітьми приходили. Вони мені казали, ми до вас будемо ще приходити, а я їм, дівчата, я що тут до 80 років буду працювати”, - каже Вікторія.

Вона дуже полюбляє своє місто, особливо, "Старе місто". Постійно там гуляла, але зараз там від нього практично нічого не залишилось. Проте і раніше радянська влада там знищувала все, що їм не сподобалось.

“Коли греки поселились у Маріуполі, від них залишилось дуже багато старих будівель, церкв. Але в нашому місті майже не було старих церков. “Совєти” все порушили. Були і до революції, але нічого не залишилось. Будинки деякі залишились, які зараз активно зносять вороги”, - болісно розповідає жінка.

Вікторія розповіла, що її хобі, в’язання, зараз дуже знадобилось. Вона дуже полюбляє в'язати. 

“Ми тут у Смілі багато вязали носочків, щоб на фронт відправляти. Раніше я займалась плетінням, бісероплетінням. Мені подобається робити композиції. Коли море викидає на берег обточені дерева. З камінців робила будиночки, розмальовувала їх. Таким займалась”, - ділиться Вікторія.

 

24 лютого та евакуація

 

24 лютого 2022 року Вікторія збиралась на роботу. Зранку зайшла в інтернет, а там Київ бомблять. Перша її думка була - як це?

“Маріуполь знаходиться в 20 кілометрах від лінії фронту. Ми так жили 8 років. Вибухи було чутно не постійно, але в 2015-2016 році дуже. І буквально за тиждень до війни дуже сильно стріляли у південному районі. Чутно було. Я ці вибухи почула, але не сприйняла, як щось серйозне. Ну буває. А потім телефоную подрузі у Київ, вона вся у сльозах і вона каже “Вітка, все обстрілюють. У Києві таке робиться”. Я дзвоню своїй начальниці, вона сказала на роботу не йти. Ми ж всі тоді не розуміли, що буде так страшно”, - говорить жінка.

У той день переселяли людей у сусідню школу з Сартанів. Це такий район, де майже лінія фронту. Жінка разом з іншими місцевими жителями купляли їм зубні щітки, засоби жіночої гігієни, тому що їх витягли і перевезли. Всі гадали, що оминеться. 

“Я навіть ходила до магазину, ми робили деякий запас та і вдома був. Але так щоб набрати 10 буханок хліба та насушити сухарів і думки такої не було. Тиждень ми ще їли те, що в нас було. А потім 2 березня в нас вже світла не стало, ні зв'язку, ні опалення. А потім 6 числа в наш будинок потрапив снаряд чи град, двох жінок вбило відразу, наскрізь пробило будинок і газ вимкнули”, - каже Вікторія.

З міста нікого не випускали. Не працювали ні магазини, нічого. Люди залишились самі. У Вікторії з сестрою був лише запас води. З їжею також було складно. За два тижні вони дуже схудли. 

“В нас було радіо, звідки ми дізнавались хоч якісь новини, і коли Лавров сказав, що або ви здаєтесь або Маріуполю буде непереливки, ми вийшли на вулицю, а поруч біля сусіднього під'їзду стояли геть незнайомі нам люди з машиною. Передка не було, колесо не зрозуміло яке, і кажуть “хто може залазьте в машину”. І завдяки ним ми виїхали”, - згадує жінка.

Вивезли Вікторію з сестрою у село. А там був двічі мінометний обстріл, коли виходила колона. А люди їхали з бабусями у візочках з АТБ, на комп’ютерних кріслах, а деякі йшли пішки. Хто як міг так і рятувався.

“Казали, не сідайте ні в які машини, чекайте. А що робити? Там ніяких інших машин не було. Взагалі нікого не було. В місто не пустили ні караван, нічого. Хто встиг, той виїхав. І от нас привезли в Мангуш. Водій нас висадив. Ми стоїмо, сонце світить, і не знаєш що далі робити, і щасливий, що звідти поїхав”, - ділиться Вікторія.

До Сміли жінка добиралась дуже важко і багато де доводилось зупинятися по дорозі. У Мангуші тиждень жили у знайомої дівчини,, але треба було думати, що робити далі. Жінка розповіла, що почали декстолокопіювати населення і це було страшно. З Мангуша також вивозили людей і обіцяли, що буде лише один блокпост. Але коли їхали їх виявилось чотири. 

“І оце думаєш, вони ж могли зробити що хотіли. Там чисте поле, колона. Я думаю, що може це були якісь кадрові війська, не садисти. А взагалі я вважаю, що нас Бог вивів. Тому що ми не повинні були виїхати. Машини немає, пенсіонерів немає, малих дітей також. Тоді ж в основному таких евакуювали. Кожен вибирався, як міг”, - каже жінка.

По дорозі була зупинка у містечку Азовське, що біля Бердянську. Ночували 2 ночі Вікторія з сестрою у знайомих. А на третій день коли їхали, була велика колона автобусів - 42 штуки.

“Знаєте, що вразило? От стоять автобуси, ніхто на них не кидається, поки не сказали, щоб займали місця. Усі по списку добросовісно очікували. Нам казали, що дорога займає три години, а ми їхали 15 годин з Бердянську до Запоріжжя. Дуже багато було руснявих блокпостів. Першу частину ми проїхали за години дві. А потім, уявіть, стільки автобусів. Кожен вони провіряли. На перших блокпостах висаджували навіть жінок, тим яким до 45 років. Перевіряли тату, натертості від автоматів, документи, телефони. Було багато дітей та тварин”. - зі сльозами на очах говорить Вікторія.

 

Життя у Смілі та волонтерство 

 

Сміла для Вікторії знайоме місто, адже вона тут працювала на радіозаводі. Сюди вона приїхала до подруги Ольги, яка їх влаштувала у Смілі. Коли жінка була у Маріуполі та у них ще був зв’язок, Ольга відразу сказала щоб їхали до неї. 

“Приїхали, поки облаштувались, там почали дізнаватись, де видають гуманітарну допомогу. Прийшли в “Січ”. Була велика черга, а волонтери давали людям то водичку, то ще щось робили. А воно мені муляє, я ж теж хочу щось робити. Я не можу просто так сидіти, і не через те що психіка і все це, а особисто мені було потрібно допомагати”, - розказує жінка. 

Ще коли Вікторія була у Маріуполі, хотіла піти кров здавати, та через постійні обстріли та  відсутність транспорту не змогла. Боялась за своє життя. 

У Січі жінка запитала чи потрібна їм допомога, їй сказали що так, приходьте плести сітки та через декілька днів вона вже волонтерила. І почалась праця. Вже 8 місяців жінка майже кожного дня приходить та плете то сітки, то кікімори.

Вікторія планує та мріє повернутися до звільненого Маріуполя та надалі допомагати всім, хто цього потребує.