Редакція Сміла.City поспілкувалась з Іриною Коротун, вчителем молодших класів та дізналась про її шлях евакуації з Донеччини та життя у Смілі.
Життя до 24 лютого та евакуація
Ірина Коротун, вчитель початкових класів, проживала з сім’ю у Слов’янську, на Донеччині, її дві доньки ходили до школи та раділи життю. Але після повномасштабного вторгнення їх життя змінилось. 24 лютого почали обстрілювати Краматорськ і жінці вже було чутно вибухи. А потім почали і Слов'янськ. Деякий час родині довелось жити у підвалі їхнього будинку. Та життя все одно продовжувалось: діти навчались, Ірина проводила уроки.
“Через деякий час життя у підвалі, я зрозуміла, що психіка у дітей почала змінюватися, знижуватися. Молодша донечка почала плакати, вона і зараз від цього не зовсім відійшла, не могла спати, Старша почала такі розмови вести, які не дитячі. І ми вирішили виїзжати”, - розповідає Ірина.
Виїжджали родина з двома бабусями, які дуже важко перенесли дорогу. Вони їхали потягом, саме тоді як дуже сильно обстрілювати вокзали. Жінка розповіла, що їх стан психологічного здоров'я зовсім погіршився.
Спочатку родина виїхала до Західної України. Саме в той час держава почала пускати евакуаційні поїзди. Їхали потягом Краматорськ-Львів. Деякий час були у Львові, Ужгороді, а потім коли зрозуміли, що треба бути ближче до своєї малої Батьківщини, вирішили поїхати далі.
“Війна закінчиться нашою перемогою, ми це знали і знаємо, і вирішили їхати до Сміли. Неподалік від Черкас живе моя подруга, вона завжди казала, що Черкащина дуже мальовнича та гарна", - каже жінка.
Виїжджаючи з окупованих територій багато хто не мав змоги забрати своїх домашніх улюбленців. Ірина Коротун поділилась з нами своєю чуйною та казковою історією порятунку їх котика.
"Коли ми виїжджали, ми не знали куди їдемо, що буде далі, і чесно кажучи, ми не могли знайти свого кота. Кіт залишився у Слов'янську. Ми домовились з сусідкою, щоб залишала йому їжу та і ми залишили також. Він, знаєте, такий собі господар у своєму будинку. Напевно десь гуляв. Ми поїхали без нього. А потім ми приїхали до Сміли. Пройшло 4 з половиною місяці і ми поїхали додому забрати деякі речі на зиму. Я особисто їхала, щоб забрати кота. І що ви думаєте? Пройшло стільки часу і ми його знаходимо. Він був вдома. Все біля будинку заросло, трава вище нас, згадуєш і сльози навертаються. І ми забрали його сюди. Він тепер з нами. Сусідці вже 90 років, вона нікуди вирішила не їхати, і ось підгодовувала всіх котиків, у тому числі і нашого", - ділиться жінка.
Домашній улюбленець родини
Життя у Смілі
Близька подруга Ірини так добре відгукувалась про Черкащину, що родина знала, куди їхати. Планували їхати до Черкас, але все змінив вокзал.
“Коли ми їхали сюди, ми не знали, що до Черкас потрібно їхати через Смілу. Поїзд зі Львова їхав якраз через Смілу. І от ми виходимо на станцію Тараса Шевченка, бачимо цей музейний поїзд, як у нас у Слов'янську, ми почали плакали і цілувати землю. Він тут зелений, а у нас чорний. Ми зрозуміли, що приїхали майже додому. Ми співнесли наш Слов'янськ і Смілу. Такий самий поїзд. Місто наше трошки більше, але все майже так само, як і тут. І центральна площа, і бібліотека, ну все. Ми зрозуміли, що вже додому приїхали. Так і залишилися”, - каже Ірина.
Знайти житло було не дуже важко, декілька діб і родина вже поселилася. Зараз старша донька ходить до 7-ї школи. А молодша закінчила 4-й клас. Ірина Коротун розповіла, що вони відвідують цікаві заходи у місті та загалом намагаються бути якомога корисними.
“Зараз ми тут, слава богу, не чуємо пострілів, вибухів, навчаємось. Ми допомагаємо, чим можемо. Влітку коли їздили додому, взяли деякі речі. Пізніше зрозуміла, що діти вже з них виросли і я їх віднесла до волонтерського центру “Січ”. Також ми писали листи на фронт, малювали малюнки. Я у своєму класі оголосила флешмоб до Дня народження Тараса Шевченка “ У Тарасовому серці” і дітки фотографуються у різних містах, де є пам’ятники чи музеї Тарасу Григоровичу. Пізніше ми зробимо виставку фото, де дітки зі Слов’янська біля цих експозицій. Ми там, де можемо, беремо участь та закликаємо доєднуватися”, - розповідає жінка.
Також ми запитали Ірину Коротун, що саме дає їй сили не зупинятися та підіймає дух. Жінка каже, що на це впливає декілька факторів.
“По-перше, це те що Сміла, чимось схожа на Слов'янськ. Наприклад, той же поїзд. Бібліотека, центр міста - подивишся і думаєш, так схоже. Далі, українська мова. Тут люди говорять українською мовою. Українська мова - це індикатор. Там подивишся - прапор, там поглянеш - ще один. Тобто, дає силу те, що це Україна. Підбадьорює те, що ти знаходишся в Україні. Ти чуєш, бачиш, розумієш, що перемога буде за нами” , - ділиться Ірина.
