Українська історія багата цікавими та неординарними подіями. Найкраще зрозуміти та побачити те, як жила наша країна та місто можна, переглянувши світлини. Починаючи з 90-х років минулого століття і дотепер відбулось чимало значущих подій, які залишили слід в історії.
Редакція Сміла.City поспілкувалася з директоркою Смілянського НВК «ЗОШ І ступеня - гімназії ім. В. Т. Сенатора» Лесею Миколаївною Бойчук та переглянула її фото, починаючи з 80-х років минулого століття і до сучасності. Вона розповіла нам про цікаві події свого життя, описала кожен період, поєднуючи це з історією нашого міста та країни.
Кінець 80-х років
Леся Бойчук у школіФото: З архіву Лесі Бойчук
«Ця фотографія для мене дуже знакова. Я тоді навчалася у 10 класі і на новорічні свята треба було прийти в костюмі. Довго думала, що обрати. І тут мені на очі потрапила вишиванка моєї бабусі, якій ця сорочка дісталася від її матері. Тобто це була вишиванка вже моєї прабабусі. І я вбралася, ще одягла справжні коралі. Була дуже горда тим, що я відчувала себе справжньою українкою. Тим паче, що в класі мене жартома називали Леся Українка.
Коли я прийшла в школу, наді мною трішечки посміялися, як зараз діти кажуть «потролили». Мені було дуже образливо і я не могла зрозуміти, чому за мою українську позицію і моє бажання бути українкою наді мною посміялися. Можливо, тому що, якщо глянути на фото, то ми побачимо за моєю спиною не українські книжки, а «Війна і мир». Тобто у суспільстві на той час належати до якоїсь нації, народу було не можливо. Якось так не престижно, недобре, можливо, навіть смішно. Хоча насправді співали й українські пісні, але це все було якось пригладжено, обрізано, на догоду тогочасній владі»
1991 рік
З сестрою у ХарковіФото: З архіву Лесі Бойчук
«І ось стається така знакова подія, коли розвалюється радянський союз. 90-ті роки. Закриваються підприємства. А ми ж не звикли, що треба робити вибір, треба бути активним, щось робити. Ми були розгублені, бо ми звикли споживати. Я уже закінчила на той час університет, працювала у дитячому садочку при машинобудівному заводі. Розумію, що, якщо я зараз не буду щось робити, то скоріше всього пропаду. І я вирішила піти навчатися в університет в Харків. На цій світлині я з сестрою у цьому місті. Ми були у дуже модних шапках. На мені можна побачити також французьку шубку. Вона була дуже якісна, красива м’яка, легенька. Мені її привіз сусід із закордонного плавання.
Харків мені тоді взимку здався чомусь таким похмурим, сірим, не дуже красивим. І зверніть увагу на наші вирази обличчя. Ми молоді дівчата і начебто нічого такі, гарненькі. Світлину, до речі, зробив вуличний фотограф. Але на цьому фото ми не посміхаємося. Чому так? Молодість, це ж якраз час жити і радіти життю. Проте ми не вміємо цього робити і тому нам довелося вчитися цьому. 90-ті роки якраз показали, що людина сама робить своє життя. І тоді дуже багато розумних людей, які могли б принести користь державі, розгубилися і втратили себе. 90-ті роки дали той поштовх до розвитку, щоб зрозуміти, що ти вартий в цьому житті.
Харків мене вразив надзвичайно. Це було місто велике, яскраве, наповнене молоддю, студентами, науковцями; дуже потужні виробництва. Я навчалась в університеті Григорія Сковороди на курсах психологів. У мене по життю завжди зустрічались хороші люди і у мене майже немає похмурих спогадів, але тоді мене вразило те, що практично всі викладачі чекали від нас додаткової оплати за їхні послуги, тобто хабаря. Для мене це було незрозуміло, тому що курси мої оплачені, а я повинна була ще платити. Це у мене такий дуже неприємний спогад про ті роки. Процвітало хабарництво. На жаль, його викорінити до кінця, мабуть, і сьогодні ще не вдалося»
2000 рік
Тренінг психологів у Смілі Фото: З архіву Лесі Бойчук
«І згодом наступають двохтисячні роки, як зараз говорять «нульові». Це також був такий період зламу і очікування чогось зовсім нового. Я пам’ятаю, як ми в дитинстві грались у щось і дівчата старші сказали: «У 2000 році буде кінець світу». Ми з жахом очікували цього часу, але виявилося, що нічого страшного немає. Можливо, це знову ж таки був злам свідомості.
Після 90-х настав такий період, коли ми вже адаптувались до нових реалій життя і вчилися жити по-європейському. Коли у Смілі було організовано Центр практичної психології та соціальної роботи, керівником якого стала Іщук Ірина Тарасівна, завирувало дуже цікаве життя. Ми молоді психологи, озброєні новими, досі невідомими нам знаннями, збирали тренінги, різноманітні психологічні марафони. І люди з таким захватом ішли і поглинали ці знання, але після завершення тренінгів, практично ніхто не знав, як застосувати ці знання в житті. Ми тоді зрозуміли, що треба не стільки тренувати навички, скільки треба змінювати свідомість та філософію людей. І от двохтисячні роки були якраз ознаменовані тим, що ми змінювали свою свідомість»
2004 рік
День здоров'я в міському парку Фото: З архіву Лесі Бойчук
«Це ми в нашому міському парку з колективом на дні здоров’я. Тоді парк був ще не дуже облаштований, але ми любили туди ходити. Не було скульптур, які зараз стоять, проте було кілька атракціонів з радянського союзу. І мало хто знає, що наш парк - це історичне місце, адже його заснував ще Граф Бобринський. Мені подобається ця фотографія тим, що ми тут вже всі посміхаємося і радіємо життю. У цьому році в повітрі вже панував запах якоїсь зміни, свободи. Ми дуже любили збиратись разом, бути на природі, тому що саме тут ти можеш бути вільним і таким, як ти народився.
Восени 2004 року відбувається Помаранчева революція. Отой дух свободи, який дуже давно в українців готувався вирватися назовні, це робить. Цей рік показав, що ми можемо змінювати щось. Я пам’ятаю, як у мене був урок зарубіжної літератури в 10 класі і там було кілька хлопців, які ходили на наш Смілянський майдан та активно підтримували «помаранчеві ідеї». Багатьом вчителям було незатишно в тому класі, тому що старше покоління не могло зрозуміти, як так іти проти влади. Це було ознакою того, що молодь змінилася та стала іншою»
Юрова ГораФото: З архіву Лесі Бойчук
«Це також 2004 рік. На фото зображене сакральне місце для України і для Сміли - Юрова гора. Про неї є дуже багато легенд. Ми тоді створили дуже цікавий проект «Скарби і легенди Юрової гори». Я пам’ятала, що з дитинства з дідусем ходила у цей ліс і він мені розповідав багато історій. Ми вирішили дати можливість дітям знайти цікаві моменти про Юрову гору. Більшість із них навіть ніколи не чули про це місце. Ми розчищали тоді джерела, шукали унікальні квіти, які там ростуть, міряли висоту гори. Це було дуже цікаво»
2005 рік
Тренінг з учнямиФото: З архіву Лесі Бойчук
«2005 року після Помаранчевої революції в Україні активізувався волонтерський рух і різні грантові програми для того, щоб формувати європейські цінності. Мені пощастило брати участь в реалізації проектів від фонду «Відродження», Британської Ради. Ми проводили тренінги для дітей. Вчили їх робити вибір, будувати власні траєкторії життя, писати власні сценарії. У Смілі це також реалізовувалось через Центр практичної психології, який тоді ще існував. На фотографії ми у Смілянській школі №2 і учні з різних шкіл тут. Ми проводили тренінг про репродуктивне здоров’я, попередження шкідливих звичок. Одного хлопчика зі світлини я навіть нещодавно бачила в місті і він тепло згадував наші заняття»
2008 рік
З волонтеркою із СШАФото: З архіву Лесі Бойчук
«Тоді в нашій школі працювала волонтерка із США. Мене вразило в ній те, що вона завжди посміхалася, не боялася помилок. Жінка так зарядила наш колектив та учнів своєю відкритістю, що ми зрозуміли, що зараз якраз треба бути відкритими і змінювати своє життя відповідно до європейських цінностей. Вона і досі підтримує зв’язки із школою та колегами в Інтернеті, а також активно підтримує Україну у боротьбі за нашу незалежність»
2014 рік
Відпочинок після уроків Фото: З архіву Лесі Бойчук
«Це трохи кумедна фотографія. Ми були дуже стомлені після уроків у новорічні дні і вирішили відпочити. Я вдягла маску сови і вийшла така світлина. Але цей рік теж дуже знаковий для Сміли й України. Тоді відбулася революція, також був майдан. Я згадую, що в нашому місті на площі тоді стояв тільки один чоловік, який закликав нас вийти на майдан. А в 11 класі нашої школи була дівчинка Іра. Вона весь час їздила на вихідних на Майдан допомагати волонтерам готувати чай, бутерброди. Я її запитала, навіщо вона їде, адже там небезпечно. Вона сказала: «А хто, якщо не ми? Ми ж не можемо чекати, що хтось за нас зробить нашу роботу, проживе наше життя». Мені тоді було так соромно за себе, але я вдячна їй»
2019 рік
День хустки у школіФото: З архіву Лесі Бойчук
«На цьому фото ми взяли участь у флешмобі до Дня хустки, який в 2019 році якраз вперше відзначався в Україні. Хустка завжди була оберегом і тоді було так дивно дивитися, коли вчителі та діти прийшли з різноманітними хустками. Усі зав’язували її по-різному, хто як міг. У мене з хусткою пов'язаний спогад з дитинства. У 1933 році моя бабуся залишилася сиротою: в один день померли батько та мати. І вона у великій маминій хустці з одного села в інше перенесла свою маленьку сестричку та привела усіх своїх сестер та братів. Ця хустка в мене ще й досі залишилась. Для української жінки хустка - це символ незламності, життя та сили. Мені завжди подобається, коли в школі яскраво розквітають хустки»
2022 рік
Волонтерство у школіФото: З архіву Лесі Бойчук
«2022 рік цікавий тим, що ми вже усвідомили свою силу, здатність будувати нову державу. Коли почалася війна і ми кинули такий заклик, що нам треба облаштувати евакопункт, маса людей прийшла і принесла багато потрібних речей. Усі допомагали з надзвичайною силою. Звісно після перших тижнів, коли ми зрозуміли, що це не швидко закінчиться, багато хто дезорієнтувався і не знав, що робити.
Як керівнику школи, мені треба було людей привести до тями. Я тоді згадала, як моя бабуся, коли їй було погано, місила тісто. Ми вирішили зробити домашню локшину. Я зібрала людей, волонтери нам ще передали трохи продуктів і справу було зроблено. Люди почалися сміятися, жартувати, ми ретельно розкачували тісто. І коли вже дійшло до того, що треба було різати, почалася справжня радість. Ми вигадали навіть певні фрази і кричали: «Покришемо цю локшину, як ворогів». І у нас вийшло 5 кілограмів локшини, яку ми успішно передали волонтерам»
З волонтерами у школіФото: З архіву Лесі Бойчук
«На цьому фото ми бачимо волонтерів, з якими співпрацюємо вже давно. Це Смілянська самооборона «Січ» та поляк з українським серцем Джекош. Ми завжди дуже раді бути корисними і з задоволенням допомагаємо. Діти збирають продукти, роблять малюнки, пишуть побажання.
Найцінніше - це прапори, які діти підписують і які ми відправляємо на передову. У нас в музеї є прапор, який у 2015 році був на передовій з підписом наших дітей. Вони написали слова Шевченка. І цей прапор повернувся до нас через Городище. Один із бійців привіз його додому, знайшов нашу школу і передав. Сказав, що він зберіг його в боях. Тому діти залюбки підписують прапори, навіть самі шиють їх і потім ми передаємо волонтерам»
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
